Твір-опис міста в художньому стилі
Київ у минулому й сьогодні
Київ вражає своєю багатоликістю: з одного боку — це велике сучасне місто, а з іншого — кожна стара вулиця — це історія, що завмерла в часі й просторі. І хочеться зупинитися, подумки зануритися в той далекий час, коли біля Золотих воріт стояли відважні русичі, коли матері благословляли своїх синів у далекий похід і терпляче чекали їхнього повернення. Трагічні звістки про своїх чоловіків та синів сприймали киянки мужньо, і єдиною втіхою було те, що гинули мужні воїни заради рідної землі, рідного краю.
У Києві мирно вживаються й сучасне (модернове), і старожитнє, вони ніби доповнюють одне одного, прокладаючи місточок з минулого в майбутнє. Здається, що кожна вулиця пов'язана з якоюсь знаменною чи трагічною подією в історії нашої Батьківщини. Ось, наприклад, Банківська вулиця з її чудернацьким архітектурним витвором — Будинком химер (цікава й незвичайна історія створення цієї будівлі), неподалік — офіційно велична споруда приміщення Конституційного Суду.
А Софія Київська? Це таке незабутнє враження, коли маєш можливість доторкнутися рукою до кам'яних стін, які були ще за часів Ярослава Мудрого! Або пройтись Андріївським узвозом і поговорити з митцями-умільцями, які прямо на вулиці пропонують свої твори: від звичайного «ширпотребу» до дійсно мистецьких витворів.
Чи побувати в будинку Булгакова, який знаходиться неподалік. Або спинитися поруч із пам'ятником такої неоднозначної у ставленні до княжих справ княгині Ользі й подумати про тлінність людського буття та невмирущість історії.
Можна здійснити екскурсію на територію Києво-Могилянської академії, саме в ній кілька століть тому навчалися передові мислителі Європи, тут був і Г. Сковорода з його незабутніми філософськими поглядами.
Але Київ — це не тільки святкові вулиці. Це й безпритульні діти, яких можна зустріти на Хрещатику в переходах метро, і безліч реклам і вивісок англійською мовою (які ж ми були патріотичні, коли боролися з російськомовними написами!). Та попри всі проблеми, які є в кожного міста, відчуваєш, що ти — в столиці.
<span>...Проводжають навесні гостей міста квітучі дерева-символи Києва — каштани. Вони урочисто тримають канделябри суцвіть, ніби гостинні господарі: раді були вам, приїздіть ще до нас.</span>
Хоч було холодно, проте хуторяни, жаліючи чобіт,прийшли босі. Нехай гримлять кайдани , але встають бійці уже нові , ідуть на штурм. День був душний , незважаючи на те що краплі учорашнього рясного дощу іскрили на траві.
Веселе,народне-яке?однина,с,р,Н.в.
Веселими-якими?множина,Ор.в.
Найкращих-яких?множина,З.в.
Веселими-якими?множина,Ор.в.
Святого-якого?чол.р,однинаЗ.в.
Стихійного-якого?однина,чол.р,З.в.
Святий-який?однина,чол.р,Н.в.
Добрим-яким?множина,Ор.в.
Диким-яким?множина,Ор.в.
«Мені тринадцятий минало» аналіз вірша Автор: Тарас Шевченко Рік написання: 1847 Тема «Мені тринадцятий минало»: зображення безрадісного дитинства Тарасика, коли він, будучи кріпаком, випасав панську худобу. Ідея: співчутливе ставлення до хлопчика-пастушка; засудження страшних часів кріпацтва, коли людина не мала власних прав і вимушена страждати. Основна думка: не зазнали щасливого дитинства Тарас і такі як він, бо не мали волі, щасливої долі через гноблення народу панами. Художні засоби «Мені тринадцятий минало» Риторичні оклики: «Господнє небо і село, ягня, здається, веселилось!»; «Поглянув я на ягня — не мої ягнята!»; «Обернувся я на хати — нема в мене хати!»; «Не дав мені бог нічого!»; «І хлинули сльози, тяжкі сльози!»; «…лани, гаї, сади!». Риторичні запитання: «…чи так мені чого було?»; «…чого так весело було?». Порівняння: «…любо стало, неначе в бога..»; «мов прокинувся, дивлюся»; «…поцілувала… наче сонце засіяло, неначе все на світі стало моє». Метафори: «сонце гріло, не пекло»; «сонце… не довго молилось»; «сонце запекло, почервоніло і рай запалило»; «небо помарніло». Епітети: «небо голубеє»; «тяжкі сльози», «господнє небо» Автобіографічний вірш Т. Шевченка «Мені тринадцятий минало складається з чотирьох настроєвих картин: хлопчик пасе овець, милується ясним сонечком, голубим небом; раптом розуміє, що він — сирота безпритульний, немає в нього нічого — ні ягнят, ні хати, ні рідної душі поряд; та ось прийшла дівчина, втішила, витерла сльози хлопчині, поцілувала — і сонце знову засіяло не лише в небі, а й у душі. У четвертій частині —роздуми дорослого поета про те, що той його колишній стан — це рай. Набагато гірше тепер, коли він усвідомив усю несправедливість існуючого ладу і виступив проти нього. Вірш емоційно насичений, передає найтонші відтінки почуттів ліричного героя, його страждання та переживання. Головний герой твору — тринадцятирічний хлопець-пастух, кріпак і сирота. Природа зігріває його ясним сонечком, напуває пахощами трав, вносить у душу малого сироти відчуття спокою й тихої радості. Хлопчик молиться Богові, дякуючи за сонце, теплий день, життя… Раптом герой усвідомлює, що він — кріпак, і це боляче ранить серце підлітка: Не дав мені Бог нічого!.. І хлинули сльози, Тяжкі сльози… Але це почуття триває недовго: поява щирого й доброго друга — Оксани — проганяє страшне відчуття, природа знову радіє разом із дітьми: Неначе сонце засіяло, Неначе все на світі стало Моє… Кожна людина з теплотою згадує своє дитинство. Ці спогади пов’язані, передусім, із батьками, найкращими друзями, дитячими забавками й безтурботністю. Життя дітей, що народилися кріпаками, не могло бути безтурботним: змалку вони працювали поруч із дорослими, рано втрачали батьків, що помирали від хвороб та непосильної праці. Тому одна з провідних думок вірша — засудження такого суспільного явища, як кріпацтво. Інша ж думка — кожна дитина має право на щасливе дитинство й потребує піклування та любові.
