Жанром найвідомішого твору німецького письменника-романтиста Гофмана «Малюк Цахес на прізвисько Цинобер» є казка, але це зовсім не означає, що те, що там описано і розказано, не має ніякого відношення до реальності і дійсності. Ця казка-новела має деякі особливості, які роблять її вкрай схожою на дійсність. Ті образи, які показує автор, близькі до реальності і не повинні робити на когось виключно казкове і фантастичне враження. У відповідності до змісту цього твору малюк Цахес був просто огидною істотою – він був маленького зросту, виглядав недоладно, некрасиво, риси обличчя його були просто жахливими і відразливими. До того ж, він мав кепський характер, був дурним, не знав нічого корисного і не міг принести користь оточуючим його людям. Проте, Цахеса всі навколо любили, вважали прекрасною людиною, яка є гідною всього найкращого. Так склалося, що завдяки цій чудесній ілюзії Цахес отримував те, чого зовсім не був вартий. А причиною всього цього була лише милість феї. Саме вона дала йому ті три волосини, які допомагали створити таку жахливу і шкідливу для оточуючих ілюзію. Проблеми, підняті в цьому творі, є актуальні сьогодні і в реальному житті. По-перше, варто відзначити, що серед реальних людей, що живуть пліч-о-пліч з нами, теж достатньо тих, хто користується чиєюсь прихильністю, як і Цахес користувався прихильністю феї, і отримують якісь великі від того вигоди. Це абсолютно несправедливо і нечесно, але, на щастя, ще одним аспектом актуальності твору «Малюк Цахес на прізвисько Цинобер» є те, що ті, хто не заслуговує, але отримує блага, рано чи пізно викриваються оточуючими людьми. У навколишніх людей начебто полуда з очей падає і вони бачать, хто ж насправді перед ними стоїть. У таких випадках люди відчувають бажання знищити того, хто стільки часу їх обманював, іноді їм навіть вдається це зробити. <span>Суспільство завжди було і буде однаковим. Іноді успіху добиваються ті, хто цього зовсім не заслуговує. Несправедливість – невід’ємна складова нашого життя. Люди повинні бути уважні до свого оточення, щоб ненароком не допустити туди людину, яка буде подібна Цахесу, тобто не буде мати ніяких переваг, але буде отримувати всі блага. Саме можливість такої ситуації і обумовлює актуальність цього відомого твору Гофмана</span>
<span>В седьмом часу вставал он летом </span> <span>И отправлялся налегке </span> <span>К бегущей под горой реке; </span> <span>Певцу Гюльнары подражая, </span> <span>Сей Геллеспонт переплывал, </span> <span>Потом свой кофе выпивал, </span> <span>Плохой журнал перебирая, </span> <span>И одевался... </span> <span>Прогулки, чтенье, сон глубокой, </span> <span>Лесная тень, журчанье струй, </span> <span>Порой белянки черноокой </span> <span>Младой и свежий поцелуй, </span> <span>Узде послушный конь ретивый, </span> <span>Обед довольно прихотливый, </span> <span>Бутылка светлого вина, </span> <span>Уединенье, тишина: </span> <span>Вот жизнь Онегина святая; </span> <span>И нечувствительно он ей </span> <span>Предался, красных летних дней </span> <span>В беспечной неге не считая, </span> <span>Забыв и город, и друзей, </span> <span>И скуку праздничных затей. </span>
<span>характер Онегина и Ленского: </span> <span>Они сошлись. Волна и камень, </span> <span>Стихи и проза, лед и пламень </span> <span>Не столь различны меж собой. </span> <span>Сперва взаимной разнотой </span> <span>Они друг другу были скучны; </span> <span>Потом понравились; потом </span> <span>Съезжались каждый день верхом </span> <span>И скоро стали неразлучны. </span> <span>А.С. Пушкин. </span>
<span>Так описывает Пушкин героев своего романа, Онегина и Ленского. И, действительно, они были совершенно разными людьми. </span>
В повести «Бэла» Печорин показан как типичный представитель светского общества. Это особенно ярко выражается благодаря противопоставлению героя горцам — «детям природы» . Бэла, Казбич, Азамат живут в гармонии со средой, чего очень не хватает Печорину. В повести образ героя выглядит малопривлекательно, так как Максим Максимыч просто излагает факты, не давая им никакой оценки, поэтому герой предстает безжалостным и черствым человеком. И это неудивительно, ведь Печорин похищает Бэлу, не задумываясь о последствиях для нее, о том, что отрывает ее от родного дома. Такой поступок может быть оправдан лишь очень сильной любовью, а Печорин не испытывает ее. Он говорит Максим Максимычу: «Любовь дикарки немногим лучше любви знатной барыни.. . мне с нею скучно» . <span>Герою безразличны чувства других, его отношение к любви, показанное в повести, служит доказательством этому. </span>