осінь у нашім краї наступила
Пташки у вирій полетіли
Треба полагодити криницю
Щоб умила обличчя осінь молодиця
Розмалювала вона пущу
Модель слова: тире тире кружечек дві риски кружечек дві риски
ЖУРАВЛИНИЙ , ЖУРАВЛИННИЙ
журавлиний – журавлинний
Розрізняються значенням.
Журавлиний – стосується журавля, пов’язаний з ним. Журавлина пісня, журавлине пір’я.
Журавлинний – стосується журавлини (російське клюква). Журавлинний сік.
У першому випадку н не подвоюється, в другому подвоюється неодмінно.
,Горобинний - горобина, горобиний- горобець.
Бездогпнність, лавинний, скажений, левиний, освітленість, антенний, годинник, огненний, страшенний,, вогняний,оловяний, щеплений, орлиний, латунний,горохвяний,однозмінний,височенних,адресований, електронний,незбагненний,реформений,тьмяний,незнищеність,умотивованість, ешелонний, єдиний
Дуже часто ми чуємо: "Ти цього не гідний", "Тримай свою гідність", "Він гідна людина"... Все це примушує нас замислитись, а що ж таке гідність? Кожна людина по-своєму розуміє поняття «гідність». Для одного це просто вміння відстоювати свою точку зору, переконувати в її правильності інших. Другий гідністю вважає гордість і непокору. У третього почуття гідності асоціюється з приреченістю до самотності. У моєму ж розумінні, гідність є однією з найважливіших рис кожної людини. Адже тільки людина, що має почуття особистої гідності, за будь-яких обставин посяде відповідне місце в суспільстві. Як же стати гідною людиною? Що зробити, щоб заслужено здобувати повагу інших? Для цього людині необхідно виховувати в собі такі риси характеру, як чесність, порядність, щирість, доброзичливість, толерантність, а також патріотизм. На почутті власної гідності ґрунтується самоконтроль людської особистості, вимогливість людини до себе. Разом із совістю й честю гідність є засобом усвідомлення людиною відповідальності перед собою та іншими. Гідна людина ніколи не дасть себе в образу і не дозволить принижувати. При цьому з глибокою повагою ставиться до свободи особистості інших людей. Така людина не стане навмисно заподіювати іншим незручності, біль і страждання, а навпаки, своєчасно допоможе. Гідна людина ніколи не зазнається, а залишиться скромною. Філософ Мішель де Монтень писав, що справжня людська гідність схожа з річкою, бо найглибша водойма найменше шумить.
Я вважаю, що людська гідність - це крихкий і безцінний скарб людини, на якому тримається наше суспільство. Тому відкинемо погані думки і будьмо гідними нашого минулого, теперішнього і майбутнього!
У старенького батька, якого звали Орел, був син-одинак і звали його Орликом. Виріс уже Орлик, у пір’я вбрався, й прийшов вже час на переходити власний хліб .
От батько йому і каже:
— Сину,летимо в поле за їжею.Я навчу тебе самостійності.Ти повинен уміти сам себе годувати.
— Не голодний я,тату. Та й те поле таке порожнє, чи водиться там щось путнє?
Засумував батько, але виду не подав. Мудрим був,вирішив зачекати слушної нагоди, аби дати синові урок. Тому здійнявся й полетів на поле сам сам.
Раптом до Орлика підповз степовий Вовк.
— Добридень, — привітався він солоденьким голосом і, аби той не бачив слиньки.
— Ти хто такий, і що від тебе так тхне?
— Я житель степів, одинокий вовк, — сказав і якомога ніжніше і клацнув зубами. Йому дуже не хотілося полохати молодої пахучої птиці.
— А чому такий смердючий? — скривилося Орля.
— Бо багато рухаюся, на здобич полюю. Не дарма ж кажуть, що вовка ноги годують, а птаха крила!
— Як це? — роззявив дзьоба Орел.
— Все дуже просто. Ти даєш мені одну пір’їну зі свого крила, а я тобі взамін якусь їжу. Ось так твої крила можуть тебе годувати.
— Цікаво... А батько мені такого не казав.
— Та що там твій батько тямить? Він уже старий, аби літати в ногу з часом.
— Гаразд, — погодилося Орля, не довго думаючи, бо в животі давно уже бурчало й дуже вже хотілося їсти.
— Пір’їна, так пір’їна! Тільки ти мені спершу їжі принеси, а я тоді тобі пір’їну дам, а то раптом ще обдуриш… Знаю я вас, вовків.
— Не хвилюйся. Я даю слово, і дотримаюся його, — сказав вовк і помчав у бік поля.
Так була укладена таємна угода між старим хитрим Вовком та молодим лінивим Орлом. Тепер щодня, в обідню пору зустрічалися вони на верхівці невисокої гори й обмінювалися гостинцями. Вовк приносив свіжу їжу, а Орля йому за це давало пір’їну.
Минуло літо. Настала осінь. Повіяли холодні вітри, стали йти проливні дощі. Зголодніло, змерзло Орля, сіло дожидати Вовка. А його цього дня все не було та не було. І геть увечері, коли почали на горизонті з’являтися перші сутінки, а в орлиних очах темрява від невимовного голоду, прийшов Вовк.
— А тепер я тебе з’їм, — сказав він і голосно клацнув зубами.
Орля стало втікати, махати крилами, але так і не здійнялося в небо, бо було голим, а птахи без пір’я, як відомо, не літають. Довго відбивався птах від хижого звіра, але так і не зміг його перемогти. Знепритомнів і впав на землю. Схопив його Вовк і поволік до своєї нори, аби вовченят малих почастувати.
Летів тією місциною батько Орлика. Бачить, Вовк когось волочить. Не впізнав він свого сина в хижих зубах, бо ж той був геть обскубаним, пролетів повз. Але потім передумав і вирішив урятувати пташину. Повернувся та стрімголов кинувся на Вовка і став клювати його в голову. Робив він це так затято і з такою силою, що той здався і випустив здобич із пащі.
Орля розплющило очі й побачило батька. Тільки тепер воно зрозуміло, якою цінністю для нього є навіть одна, бодай найменша орлина пір’їна. Звелося на лапки й мовчки пошкандибало до свого гнізда — пір’я відрощувати, щоб згодом разом із батьком у степ за харчами полетіти.