Ответ:
Зима – чудова пора року! Вона приходить і дбайливо вкриває природу чистим білим снігом, сковує озера і річки льодом, сильними морозами охолоджує повітря. З кожним днем зима все більше і більше додається снігом, ночі стають довгими і морозними.
Природа взимку одягнена в білу шубу, наряди на деревах білі, пишні і красиві. Сніг – це чарівне явище. Коли він вкриває всю землю своїми ніжними білими простирадлами, земля перетворюється в красивий білосніжний краєвид. Зиму можна представляти як казкову красуню, яка може керувати вітрами і хурделицею, несучи за собою снігові бурі.
З-за обрію сходить сонце. А взимку, чим яскравіше світить сонце, тим холодніше стає день. Коли промені сонця падають на сніг, він стає сліпучо яскравим. Все навколо білим-біло і вкрите пухнастим снігом. Птахи прилітають поклевывать ягідки горобини і біля дерев залишають багато пташиних слідів. Зимовий день дуже короткий, сутінки наступають швидко і непомітно.
Объяснение:
Цього достатньо?
Називний: десять, п"ятнадцять, дви тисячи п"ятдесят.
Родовий: десяти, п"ятнадцяти, двох тисяч п"ятдесяти.
Давальний: десятьом, п"ятнадцятьом, двом тисячам п"ятидесяти.
Знахидний: десятьох, п"ятнадцятьох, дви тисячи п"ятдесятьох.
Орудний: десятьма, п"ятнадцятьма, двома тисячами п"ятдесятьма.
Мисцевий: десятьох, п"ятнадцятьох, двох тисячах п"ятдесятьох.
Як для мене осінь досить сумна пора. Наступають дощові дні, світла та тепла стає все менше, пробуджуватися треба рано, щоб не спізнитися до школи.
Але осінь має свої гарні моменти. По-перше, тішить те, що є вдосталь овочів та фруктів. Можна смачно поласувати свіжими яблуками, грушами, виноградом. Також осінь - це грибна пора і час коли можна походити по лісу і позбирати грибочки і побачити на деревах срібні павутинки
. По-друге, раді батьки, що важка праця на полях дала щедрий врожай. Домашні комори поповнились картоплею, морквою, буряком. По-третє, попри ранні пробудження кожен шкільний день приносить зустріч із друзями, однокласниками, вчителями. По-четверте, саме восени першого вересня відчуваю себе старшим. Адже переходжу в наступний клас. І звісно ж природа : сяє золотом листя на деревах, кружляє у повітрі та шурхотить під ногами.
Усім цим мені подобається осінь.
Святий Миколай
- Що ти хочеш отримати в нагороду за добре життя на землі? - запитав Го-сподь у Миколая, коли після смерті його душа постала перед престолом Всевишнього.
- Нічого не хочу, - відповів Миколай, тільки дозволь мені, Боже, хоч інколи сходити з неба на землю і відвідувати дітей, яких я дуже сильно люблю.
- Я знав, що ти про це попросиш. Ти зможеш це робити. Щороку, в день своїх іменин, сходитимеш на землю.
З того часу в ніч з 18-го на 19-те грудня Миколай ходить по землі і розносить добрим дітям подарунки. Своїм прикладом він і нас заохочує чинити добро для ближніх і дуже радіє, коли і дорослі, і діти йому в цьому допомагають.
Ти, звісно, здогадуєшся, що ця розповідь про святого, який своїми молитвами лікує всілякі недуги, допомагає у скрутні хвилини, який оберігає подорожуючих на суші і на морі, відганяє від них біду; про святого, який знайшов своє щастя у тому, щоб служити Богові і дарувати радість іншим людям.
Його знають і шанують в цілому світі, до нього моляться і просять про опіку, йому навіть пишуть листи і запрошу-ють у гості! Бо він - святий Миколай Чудотворець.
Святий Отче Миколаю,
великий і предивний чудотворче,
Щиро благаю тебе,
поспіши до мене зі своєю поміччю,
за-хисти мене й усіх людей
від вогню й води, від голоду й пошести,
від тяжкої хвороби й несподіваної смерти.
Хорони мене через ціле моє життя.
<span>Наша мовна традиція сягає далеких, докняжих часів, а в період держави Київської Русі наше слово сягнуло державного творення: було відкрите не лише для близьких сусідів, а й для найвіддаленіших земель, збагачувалося іншими мовами й збагачувало їх. Його розвитку не могли зашкодити чвари й уособиці, феодальна роздробленість і навіть багатовікове монголо-татарське іго. Гідно подиву, що його не стяла шабля, що його не затоптали в болото кінські копита, що воно не розвіялося у вихорі навальних орд, а залишилося сіллю землі й народу. </span>
<span>Горіли хроніки, храми і святі книги, а слово вийшло з вогню, як заповіт. Гнане, принижене й занапащене, воно ніколи не відчувало себе як у полоні-безвиході. Воно начеб чекало великої пори. І вона прийшла: велика пора формування нації — XVI і XVII ст. </span>
<span>Все прийшло у досі нечуваний і небачений рух — повстала освіта, ширилася наука, збагачувалася культура. Народні братства творили, як на тепер, єдиний національний фронт. Слово пізнало еллінську й римську філософію й поетику, систему Коперника; воно стало демократичним і непоборним, як республіка Запорізька Січ, і прекрасне, як козацьке бароко. Цілком природно, що вияв його сили — національної самосвідомості — збігається з вибухом визвольних змагань за національну й соціальну справедливість і свободу. </span>
<span>Такий безсторонній очевидець, як знаний історик і мандрівник сирієць Павло Алеппський, ще зустрічався з Богданом Хмельницьким, стверджує: освіченість серед «козацького народу» — буденне явище. Він занотував: «Не лише всі козаки, але більшість їх дружин і дочок уміють читати…» </span>
<span>Виникають друкарні, видаються не лише духовні твори, а й навчальні посібники, наукові трактати, суто літературні й публіцистичні твори. Друкарні існують у Києві, Чернігові, Острозі, Заблудові — в другій половині XVII ст. їх налічується 24 по всій Україні. Зазначимо, що у той самий час у Московському царстві — дві друкарні. «Свобода слова була невід'ємним правом людини, як право людини на життя… Українському слову, охрещеному мечем і вогнем у визвольній війні з польським панством, здавалося, не страшні ніякі тернисті шляхи попереду. Якщо Богдан Хмельницький був батьком нації, то її матір'ю була мова. </span>
<span>Друковані на Україні книги проникали через кордон у володіння Московської держави…. Патріарші розпорядження й ухвали соборів інкримінують українським авторам «примрачныя речення», а тому вводяться офіційні посібники з правилами «о произношении россійских букв», і, нарешті, зявляється імператорський указ Петра І 1720 р., де узаконюється: «Внов книг никаких, кроме церковних прежних изданий, не печатать„» Так розпочинається мартиролог української мови: вона стає мовою закріпаченого плебсу — її слово живе у пісні й думі, у фольклорі взагалі… Видатні досягнення народного генія — літописи Самовидця, Величка, твори Сковороди будуть чекати десятиліття, аж поки відкриються очам здивованих нащадків і стануть відомі в найдальших кінцях світу. Україна ж на довгі століття перетвориться в країну безпросвітної неграмотності. Роздертий, розшматований народ конатиме в двох тюрмах народів під скіпетром вінценосних імперій — у цих тюрмах конатиме і його мова» (Борис Харчук. «Слово і народ»). </span>
Мова — одне із багатьох див, створених людьми. Вона віддзеркалює душу народу, його історію.
<span>Ну що б, здавалося, слова... </span>
<span>Слова та голос — більш нічого. </span>
<span>А серце б'ється-ожива. </span>
<span>Як їх почує!.. </span>
<span>(Т. Шевченко) </span>
<span>Ці рядки Кобзар написав 1848 р. під враженням почутої одного разу ввечері на Кос-Аралі української пісні, яку співав матрос-українець. А ще раніше, живучи в Петербурзі, Шевченко просить писати до нього листи з України рідною мовою, яку називає прекрасною, мелодійною, милою. Так, у листі до брата Микити поет пише: «Будь ласка, напиши до мене так, як я до тебе пишу, не по-московському, а по-нашому... Нехай же я хоч раз через папір почую рідне слово, нехай хоч раз поплачу веселими сльозами, бо мені тут так стало скучне. Ще раз прошу, напиши мені письмо, та по-своєму, будь_ласка, а не по-московському..» </span>