Не мовчи,коли,гордо пишаючись,велегласно брехня гомонить,коли горем чужим утішаючись,задрість,наче оса та ,бринить(Франко)-дієприслівник Сонце схоже на сгасаюче багаття(Стельмах)-дієприкметник
Моя сім'я весела, як весна коли я їх смішу
Мій старший брат, вільний як птах тому що він не замужній
Я гнучка, як лозина на тренуванні
Олександр гордий, як павич
-
-
Виявляється, мій собака легкий,. як пух.
Мій однокласник став моторний, як дзика коли я його позваля на вулицю.
-
-
-
Моя мама завжди щедра, як земля
тобто? ми маємо сказати теми чи що
Я завжди мріяв зробити щось "не по-людські". Ну обікрасти банк чи угнати машину було б занадто, а ось прогуляти урок виявилося якраз доречним. Я і домашнє завдання не вивчив, і з вчителем сперечався на минулому занятті (раптом він ще не забув?) та і, взагалі, математика це не моє.
Продзвенів дзвоник, почалася математика, а я тихенько пройшов повз дверей кабінету, і зійшов сходами до виходу. На порозі я спіткнувся, а коли піднявся, обтрусив коліна і підвів очі, то побачив неймовірне. Переді мною стояв високий бородатий чоловік у незвичайному вбранні, схожому на те, що носили давні греки. Він представився Піфагором. Я щось запідозрив.
- Ти Піфагор? Я десь чув це ім*я
- Так, я відомий давньогрецький математик. Ти думав, що якщо втечеш з уроку, то втечеш від математики?, - відповів новий знайомий. - Я хочу показати тобі, що математика, як і будь-який інший предмет, надзвичайно важливі і необхідні.
Тут він взяв мене за руку і ми опинилися у дивному місці. Всі будинки нагадували більше руїни, ніж приміщення для життя. Поле було дивно оброблено: на одній стороні пшениця була скошена, на іншій - ще ні. Орачі мали дивні серпи, які не здатні були нічого скосити, і люди кидали їх від злості. Одяг був якийсь тісний, весь у латках, і нагадував костюми, які шила маленька дівчнка.
- Чого тут все так дивно?, -запитав я
- Це місто, де люди не вчили математику. Вони не змогли побудувати правильні будинки, наледним чином обробити поле і пошити зручний одяг. Ходім далі.
І ми увійшли до одного з цих будинків. Раптом почувся страшний гуркіт і мій товариш закричав:
-Тікаймо, це обвал! Тут так часто буває!
Я вибіг, але опинився не в тому місці, а вже стояв біля дверей кабінету математики. Я постукав
-Вибачте, можна зайти?...
На ігровому майданчику.
- Привіт, Миколко!
- Привіт!
- Що це в тебе?
- Це мені тато подарував велосипед.
- Гарний який! Дай покататись.
- Згода. Але їдь обережно. Я чекатиму.
- Дякую.
- Ну, як велосипед?
- Чудовий! Я б також хотів мати такий. Мабуть, це не скоро буде.
- Ти не засмучуйся. Поки тобі придбають, будеш кататися на моєму.
- Дякую, друже!
