<span>
или вот)
</span>кладний і тривалиий шлях розвитку пройшли українські календарно-побутові звичаї та обряди. Таку назву вони отримали через звязок з календарними циклами (зимою, весною, літом, осінню), від яких безпосередньо залежав побут наших предків. Часом їх ще називають аграрними, тобто пов'язаними з певними видами господарських робіт (сівбою, плеканням посівів, збиранням врожаю). Але це вірно лише до певної міри, оскільки значна частина тих звичаїв та обрядів виникла задовго до того, коли наші предки пізнали хліборобство.Знання природних циклів і орієнтація в часі формувалися ще на тій стадії, коли давнє населення на території України вело привласнювальну форму господарювання, тобто існувало виключно за рахунок мисливства і збиральництва. Залежно від пори року воно переміщалося з місця на місце, тобто дотримувалося напівкочового способу життя, щоб забезпечити себе достатньою кількістю їжі.Нині майже нічого невідомо про звичаї людей кам'яного віку (палеоліту, мезоліту). Але це не означає, що жодної обрядовості в них не було. Побут тих народів, чий спосіб життя до недавнього часу відповідав первісній стадії, яку давним-давно пройшли наші предки, засвідчує, що звичаї і обряди, приурочені до початку чи закінчення певного природного сезону, були і в них. У цьому переконує ближче знайомство з обрядовими циклами.<span>Минали тисячоліття, поки давні люди приручили звірів, навчилися вирощувати хліб. Перехід від привласнювальної до відтворювальної форми господарювання спричинив зміну способу життя. Полювання на звірів змінюється на тваринництво. Збиральництво поступово переростає у хліборобство; замість мандрівного способу життя настає відносна осілість,
тривале проживання на певній території. Але первісні форми життя не зникають безслідно, а доповнюють новий господарський устрій. Ця закономірність властива і обрядовості, в якій давні обрядові дійства постійно доповнюються новими.</span>
Я вважаю що В. Симоненко пояснює про сенс і призначення людини на землі, наскільки швидко йде життя.
Моя Родина – Украина
У каждого человека одна Родина. Это то место на его большой территории, где он родился, вырос, которое не раз осязал своими ногами. Моя Родина – Украина. Я счастлива от того, что родилась и живу именно в Стране. Я люблю ее за безграничные, красивые, необъятные пространства. Выйди в поле – и ты залюбуешься полями высокой ржи, которая стоит будто две высокие стены. Войди а него – и тебя спрячут его колоски. Только синее небо является твоим указателем. Ласкает душу такая красота. Кажется шел бы вечность этой тропой, лишь бы она не была на исходе.
А архитектура городов украинских! Киев, Харьков, Львов. Она свидетельствует о высоком уровне культуры наших предков.
Кто не любовался Софией Киевской и Золотыми воротами княжеского города, Выдубицким монастырем и Киево-Печерской лаврой с Успенским собором, старинным Подолом Борисфен-Днепром? Все это духовные символы национальной истории и культуры, без которых не мыслится наша земля. Вот уже пятнадцать столетий высится на днепровских склонах Златоглавый Киев, которому выпала историческая миссия стать «матерью городов русских», сыграть важную роль в формировании одного из величайших государств Европы Киевской Руси.
Осматривая с высоты киевских холмов далекие пространства вне Днепра,
невольно задумываешься: откуда мы пошли чьи мы дети? Хочется знать, кто жил
на наших землях несколько тысячелетий тому назад и каким языком общались наши предки, какого происхождения слово «Украина».
Осматривая с высока родную землю, захватываешься ее красотой и величием. Какая ширь! Какое пространство! На западе возникают зеленые Карпатские торы, на юге золотится море золотой пшеницы, на востоке встают терриконы донецких шахт, на севере багровеют красной калиной лисы. И все это моя Родина – Украина.
Епітети: дитячі любі роки, вродливі королівни, безпощадній зброї. Метафора і порівняння: Мріє стеля надо мною, Мов готичнеє склепіння?
