Объяснение:
Башмачкин Акакий Акакиевич – это главный герой повести «Шинель» Н. В. Гоголя. Она работает в департаменте на низкой должности, получает маленькую зарплату, но в целом, своей жизнью доволен – он привык жить в медленном темпе.
В моем понимании А. А. Башмачкин – несчастный человек. Его никто не воспринимает всерьез, над ним издеваются, его игнорируют – но не из-за его поступков, из-за его робкости и кроткости, а порой даже чрезмерной невозмутимости. Акакий Акакиевич терпит все, продолжая работать и трудиться в поте лица. Однако, в определенный момент он показывает свой «внутренний стержень», пытаясь попасть на прием к «значительному лицу». Но по-большей части, на протяжении повести, А. А. Башмачкин – «маленький человек». И все же, Акакий Акакиевич может постоять за себя, но не делает этого – ему просто это не нужно. Он просто выполняет свое дело, каждый день исправно приходит на работу и получает зарплату – большего ему не требуется. Его не интересует знакомство с коллегами, начальством и другими личностями – его все устраивает.
Да, Акакий Акакиевич – несчастный человек, но в каком-то смысле ему все нравится. Она даже доволен своей жизнью, а работу свою он любит несморя ни на что. А. А. Башмачкин – не посмешище, ведь он не слабый или не может постоять за себя – это по-большей части его собственный выбор.
Однако, в самый ответственный и важный момент его жизни – и кульминации произведения – Акакий Акакиевич не может ничего сделать. Ему просто не дают говорить, затыкают, грубо обращаются. В этот момент читатель может только сочувствовать А. А. Башмачкину, как и автор – в тексте чувствуется сожаление и печаль. Даже после смерти Акакия Акакиевича в департаменте об этом не сразу узнали – а может, просто даже не сразу заметили.
А. А. Башмачкин – посмешище для других героев повести и несчастный человек для читателей. Ведь мы смотрим на его жизнь со стороны, а не участвуем в ней. Может, если бы читатель сам был бы одним из героев повести, он бы и сам не заметил этого «маленького человека».
Тема "Над чем меня заставил задуматься рассказ Л. Н. Толстого "Кавказский пленник""
В четвертую книгу для чтения Л. Толстой поместил повесть «Кавказский пленник» . Это реалистическое произведение, в котором ярко и жизненно описан быт горцев, изображена природа Кавказа. Оно написано доступным для детей языком, близким к сказочному. Повествование ведется от лица рассказчика. Основные события группируются вокруг приключений русского офицера Жилина, который попал в плен к горцам. Сюжет повести развивается динамично, поступки героя представлены как серия красочных, выразительных картин. Напряженно и драматично изображается побег Жилина, торопившегося скрыться затемно: «Он спешит, а месяц все скорее выбирается; уж и направо засветились макушки. Стал подходить к лесу, выбрался месяц из-за гор — бело, светло совсем, как днем» .
Основной прием повести — противопоставление; контрастно показаны пленные Жилин и Костылин. Даже внешность их обрисована контрастно. Жилин и внешне энергичен, подвижен. «На всякое рукоделье мастер был» , «Хоть невелик ростом, а удал был», — подчеркивает автор. А в облике Костылина на первый план Л. Толстой выдвигает неприятные черты: «мужчина грузный, пухлый, запотел» . Контрастно показаны не только Жилин и Костылин, но и быт, обычаи, люди аула. Жители изображаются так, как видит их Жилин. В облике старика татарина подчеркиваются жестокость, ненависть, злоба: «нос крючком, как у ястреба, а глаза серые, злые и зубов нет — только два клыка» .
Вызывает самую теплую симпатию образ девочки-татарки Дины. В Дине подмечены черты искренности, непосредственности. Она села на корточки, начала камень выворачивать: «Да ручонки тонкие, как прутики, — ничего силы нет. Бросила камень, заплакала» . Эта маленькая девочка, очевидно обделенная лаской, постоянно оставляемая без присмотра, потянулась к доброму, по-отечески относившемуся к ней Жилину.
«Кавказский пленник» — самое поэтическое и совершенное произведение в «Русских книгах для чтения» . В нем воплотилось единство эстетического и педагогического начал. Л. Н. Толстой внес значительный вклад в развитие детской литературы. Произведения для детей тесно связаны со всем творческим наследием великого писателя. В советское время с каждым годом растет число изданий детских рассказов Толстого. Они выходят почти на всех языках нашей многонациональной страны. Произведения Л. Толстого введены в учебные книги для начальной и средней школы. Они входят в программу дошкольного воспитания. Рассказы Толстого для детей выходят в сериях «Мои первые книжки» , «Книга за книгой» , «Школьная библиотека» и др.
В рассмотренном произведении особое место занимает тема истинных и ложных ценностей, истинной красоты. Красота, не только гор, но и человека. Для Толстого это - истинная красота души, поступков, человеческих чувств.
Довольно интересное произведение.
Мама,мама,я получил премию за лучший костюм. Быть котом в сапогах не просто,хоть и весело.Я даже этого не ожидал. Мой костюм был из бахил и твоей шляпы,надеюсь ты не обидишься,что я ее взял.Бахилы были очень большие,как и шляпа.А Мишка был в костюмчике Гномика. Было очень интересно и увлекательно.
Твір "Тіні забутих предків" захопив мене надзвичайною красою зображення гуцульського побуту, органічністю злиття світу міфологічно-казкового і світу реального, нарешті, красою кохання Івана та Марічки.
<span>Казкового характеру твору надають легенди та оповіді, якими він наповнений, трохи незвичайний місцевий колорит, діалектна мова, загалом світобачення, притаманне героям, міфологічний характер сприйняття світу. </span>
<span>З самого початку твору вимальовується перед нами сівіт, наповнений міфологічними істотами, світ духотворний, чарівний і правдивий. У цьому світі знаходять для себе місце головні герої твору, саме в ньому вони можуть існувати. Ось яким був світ навколо Івана, ось як він його приймав: "Коли Іванові минуло сім років, він вже дивився на світ інакше. Він знав вже багато. Умів знаходити помічне зілля — одален, матриган і підойму, розумів, про що канькає каня, з чого повстала зозуля, і коли повідав про це вдома, мати непевно позирала на нього: може, воно до нього говорить? Знав, що на світі панує нечиста сила, що арідник (злий дух) править усім; що в лісах повно лісовиків, які пасуть там свою маржинку: оленів, зайців і серн; що там блукає веселий чугайстир, який зараз просить стрічного в танець та роздирає нявки..." Отже, Іванові світ здавався олюдненим, живим, природа являла собою для нього живу істоту. І, мені здається, це не тому, що був він якимось диваком, а тому що мав дуже чутливу до всього прекрасного душу. Іван міг зрозуміти мелодію природи, відчути правдивість і красу в людині. Саме тому він і покохав Марічку, бо душі їхні були близькі, вони однаково сприймали світ навколо себе, однаково любили музику й пісню. </span>
<span>Я думаю, письменник намагався через кохання головних героїв розкрити своє розуміння ідеального кохання, того почуття, яке може пережити тільки духовно багата людина, почуття, над яким не владні ні час, ні люди. </span>
<span>Але героям довелося зазнати страждання в розлуці, випробувавши своє почуття. Здавалося б, сила їхнього кохання переборола відстань. Іван не забув Марічку, а дівчина не зрадила коханого. Та в житті судилося інакше, бо загинула Марічка, забрала її холодна вода, вкравши у коханого, позбавивши його життя сенсу. І з того часу втратив Іван себе: "Великий жаль вхопив Івана за серце. Зразу його тягло скочити з скелі у крутіж: "На, жери і мене!" Але потому щемлячий тусок погнав його в гори, далі од річки. Затуляв вуха, щоб не чути зрадливого шуму, що прийняв в себе останнє дихання Марічки. Блукав по лісі. Поміж камінням, в заломах, як ведмідь, що зализує рани, і навіть голод не міг прогнати його в село". </span>
<span>Навіть одружившись з Палагною, Іван тримав у своєму серці тільки кохання до Марічки. З дружиною жив мирно, спокійно, але без любові. Та Марічка не покинула його, відшукала серед живих, забрала із собою, щоб поєднатися там, в іншому світі, тьмяному, потойбічному, бо кохання ніколи не вмирає. В образі нявки з'явилася Іванові кохана, і він пішов за нею, нічого не лякаючись і не вагаючись. Через такий символічний елемент автор доводить, що справжнє кохання незнищенне. </span>
<span>Але мені здасться, що тема кохання не єдина в повісті. Не менш важливою є тут тема духовної краси. Адже Івана та Марічку поєднала не просто взаємна симпатія. Вони обидва мали високі душі, впевнені розуміння й відчуття прекрасного, обидва любили музику, обидва були творцями, разом складаючи пісні. І життя їхнє було багатшим, ніж життя тієї ж Палагни, цілком зануреної у дрібні клопоти та мізерні радощі мізерного життя. </span>
<span>Повість "Тіні забутих предків" Михайла Коцюбинського багато про що змушує задуматися читача. Адже в ній піднімаються такі проблеми, як проблема збереження культури предків, проблема духовності та справжнього кохання. Я вважаю, що це основоположні цінності життя, ті підвалини, на яких воно тримається. </span>
<span>Нехай наше життя вже досить далеке від того природного існування, яке вів Іван, і в ньому вже немає місця ні для чугайстра, ні для щезника, ні для нявок, і ніхто з нас у них вже не вірить, однак суть зовсім не в цьому. Чи вміємо ми берегти культуру своїх предків? Чи продовжуємо ми нести у віки нашу пісню, слово наше прекрасне? Чи не даємо буденним турботам відібрати у нас найголовніші почуття, здрібнити їх? Ось про що варто було б замислитися. Нам необхідно навчитися берегти красу навколо себе і всередині себе, навчитися бачити прекрасне, створювати прекрасне, перетворювати наше буденне життя на прекрасну казку, де немає місця злу, зате є місце справжньому коханню, поезії почуттів, пісні як вираженню наших почуттів, слову як засобу творення духовності. </span>
