1. Хто головний герой оповідання?
(Головний герой оповідання – білий кінь Шептало).
2. Що втілює письменник в алегоричному образі коня?
(Суперечливу особу періоду «застою»).
3. Які приємні спогади допомагають героєві у важкому повсякденному житті?
(Спогади про безтурботне дитинство, роки, які «пахли молоком і конюшиною»).
4. Що розповідала мама про гордих білих коней?
(... «від дідів і прадідів працювали на помості», а люди захоплювалися їхньою гордовитою поставою й аплодували їм).
5. Чи змінилося життя білого коня?
(Білий кінь потрапив до «бригадного стовпища», яке сприймається нами як натовп безликих персоналій. Проте він переконаний, що потрапив до стайні тільки завдяки якомусь випадку, химерній долі).
6. Чому Шептало втрачає своє «я»?
(Переконує себе в тому, що до всього треба звикати, «супроти вітру не побіжиш, то краще, розумніше» прикидатися скореним, а вільним бути лише в душі).
7. Коли виявляється твердість характеру Шептала?
(Протест проти приниження: ««хлопчисько чіпкими руками пригнув голову коня, спритно накинув недогнуздок і владно сіпнув до себе»).
8. Як почував себе на волі кінь?
(Прекрасно, описи природи допомагають розкрити внутрішній світ героя: «небо над Шептало напнулося, тріснуло навпіл; трави заворожили його своєю духмяністю»).
9. Що змусило коня повернутися до стійбища?
(Він не хотів бути білим конем, а тому шубовснувся в калюжу і став сірим. Як усі!)
10. Що стало алегоричним образом тогочасної системи?
(Стайня, яка клмкала його до себе).
це була темна і лякаюча гущина лісу.
теплий літній вітер гойдав листячко дерев.
для мене дуже цінною є кожна мамина порада.
За монгольского посланца кажется Мирославу приняли.
«Висока, прямесенька, як стрілочка, чорнявенька, очиці — як тернові ягідки, брівоньки — як на шнурочку, личком червона, як панська рожа, що у саду цвіте, носочок так собі прямесенький, з горбочком, а губоньки — як цвіточки розцвітають, і меж ними зубоньки — неначе жорнівки, як одна, на ниточці нанизані». Особливо наголошено на тому, що Маруся «до усякого діла невсипуща» «Ця дівчина багата, вона байдужа до розваг і гуляти на свята не ходить, роботяща: добре шиє, пряде, варить і пече» «Ходить на вулицю не любила, а ось із задоволенням допомогала батькам, варила їжу, пряла «Таточку, голубчику, соколику, лебединку! Матінко моя ріднесенька! Утінко моя, перепілочко, голубочко! Не погубляйте свого дитяти; дайте мені, бідненькій, ще на світі пожити! Не розлучайте мене з моїм Василечком». «Василю! На кладовищі мене покидаєш, на кладовищі мене й знайдеш! Поминай мене, не удавайся в тугу… прощай на віки вічні!.. Там побачимось!
Ой спiванки-коломийки<span>, в’язанку з них в’яжу, Як попросять заспiвати, я ся не вiдкажу. Як я стану </span>коломийки<span> спiвати, спiвати, Засмiєшся, i затужиш, i станеш гадати. Ой дрiбонько </span>коломийка<span>, дрiбонька, дрiбонька, Одна мила, друга люба,...
</span>Жив народ собі один Звався Український Але він не знав, що є Ще народ Російський Жили собі добре в них Та радяньська влада Взяла та й народи ті Братами назвала Маєм Київ ми столицю, Україну Мати, І не треба, Москалі, Нам тут заважати...