Прийшла весна , співають пташки ростуть перші квіти зеленіє травичка.Але цій красі не буде повністю холодний зимовий вітер.
І гарні листочки та травичка покриваються інеем.Але весна не здаеця вона просить сонечко світить та розтоплюе холод .Ось так весна перемагав у бою холодну та сувору зиму
Соломія була дівчнина красива.Як ви вже знайте вона дуже кохала Остапа,і була згодна на все щоб йому було добре і це доказує що Соломія мала велике і добре серце.Я думаю що вона мала довге волося,бо в повісті розказується як вона постриглася.
<span>
Катерина (дуже стисло) - Шевченко Тарас</span><span>Кохайтеся, чорнобриві,
Та не з москалями,
Бо москалі — чужі люди,
Роблять лихо з вами.
Москаль любить, жартуючи,
Жартуючи кине;
Піде в свою Московщину,
А дівчина гине...
Катерина закохується в москаля й виходить до нього ввечері в садочок, не слухаючи батьків. Так вона свою долю "занапастила", ночуючи з москалем, аж поки селом не пішли поговори.
Прийшла недобра звістка, що москалі мають вирушати в похід. Коханий обіцяє Катерині, що повернеться. Закохана дівчина не звертає уваги на людські пересуди, адже москаль з нею одружиться. Вона чує під серцем нове життя, тому виходить з дому лише вночі, ходить садом, згадує свого коханого. Дівчина сумує, але не втрачає надії.
Через деякий час Катерина народжує дитину. Вона все ще виглядає свого коханого. Люди ж у селі сміються з неї, глузують.
ІІ
Батьки Катерини скривджені тим соромом, якого завдала їм донька. Адже народити дитину без чоловіка — великий гріх, тим більше на селі.
Мати і батько вирішують позбутися одвічного сорому, вигнавши непутящу дочку з дому. Вони кажуть, щоб Катерина йшла у Московщину, шукала свого чоловіка, свекруху.
Сказавши дочці останнє слово, мати непритомна впала на підлогу, а батько навіть не став слухати, коли дочка почала його молити.
Ледве жива, Катерина пішла у садок, набрала землі, щоб почепити на хрест. Тепер вона ніколи не повернеться додому, так і помре на чужій землі, а син буде страждати через неї, спокутувати її гріх.
Село ще багато говорило про Катерину, але її батьки вже цього не чули.
ІІІ
Приходить ніч. Катерина йде вперед, шукає свого москалика. Питає вона у чумаків шляху на Московщину, просить милостиню та йде собі далі.
Жінці доводиться пережити багато страждань. Уже й зима почалася, свище завірюха, а вона погано вдягнена.
Раптом Катерина бачить, що їдуть москалі. Вона кидається до них, починає розпитувати, чи не бачили вони її Івана. Ті тільки сміються, бо багатьох надурив їхній брат.
Заплакала Катерина і з сумом роззирнулася навколо себе. Із стражданням звернулася до сина:
... Сину мій Іване!
Де ж ти будеш ночувати,
Як мене не стане?
З собаками, мій синочку,
Кохайся надворі!
Собаки злі — покусають,
Та не заговорять,
Не розкажуть сміючися...
Ніхто в світі не пожаліє дитину-байстрюка, чекає її страшна сирітська безправна доля.
IV
Та ось одного разу серед москалів, що їхали повз неї, Катерина раптом побачила свого Івана, що був за старшого. Кинулась вона до коханого з радістю, але той тільки відповів:
"Дура, отвяжися!
Возьмите прочь безумную!"
У безтямі Катерина просить колишнього коханого не кидати її, взяти хоча б за наймичку, пропонує показати йому сина. Та повернувшись, бачить, що москаля вже немає.
Зневірена жінка віддає дитину товаришам Івана, щоб вони передали старшому, і кидається до лісу. Не бачачи ніякого виходу зі становища, у якому опинилася, Катерина втопилася.
Чорнобрива Катерина Найшла, що шукала. Дунув вітер понад ставом І сліду не стало.
V
До Києва іде сліпий кобзар, біля якого тулиться хлопчик-поводир. Кобзар починає співати, перехожі дають йому гроші.
Раптом на шляху з’являється карета і зупиняється біля старців. Кличуть хлопчика до себе, пані дивується його красі.
А пан одвернувся, бо пізнав у хлопчику Катерину.
Карета їде далі, а старці продовжують свій шлях.
</span>
Гуцули-тонко її відчувають, уміють користуватися її дарами, жити у злагоді з добрими й злими духами. Уявлення про чисту і нечисту сили, про добро і зло формуються у дитинстві, але не зникають і в дорослому віці, набуваючи інших форм, іншого втілення.Повість М. Коцюбинського "Тіні забутих предків" посідає особливе місце у творчості М. Коцюбинського. Це художнє відкриття письменником загальноукраїнському читачеві життя народу Гуцульщини, тієї чарівної частини української землі, яка протягом століть була відірвана від Великої України. Письменника надзвичайно захопила самобутність і неповторність цієї чарівної гілки на дереві життя українського народу. У повісті Гуцульщина вимальовується перед нами такою, якою сприймали і бачили її самі гуцули, котрі вірили в те, що природа одухотворена, жива, діюча, населена добрими і злими духами.Усі члени родини були дружними. Гуцули — справжні діти природи, яку вони сприймають як живу істоту, чарівну і загадкову. "Тіні забутих предків" — це поетична і глибоко психологічна, лірична і філософська повість, у якій письменнику вдалося майстерно й правдиво відтворити картини життя і праці гуцулів, цього самобутнього народу
Природа для гуцулів — це і джерело натхнення.Смерть — це не кінець існування людини. Тіло помирає, але залишається дух. Можливо, це нове життя людського духу і святкують гуцули, танцюючи, співаючи та сміючись над тілом померлого.Теми які Коцюбинський розробляє в межах цього величезного часового масштабу, — життя і смерть, людина і природа, кохання і ненависть, язичництво і християнство — є темами вічними. Майстерність, з якою письменник це робить, зумовлює непересічне значення його твору.