Добрый, добродушный либо жадный)
Олег Ольжич – син відомого українського поета Олександра Олеся (справжнє прізвище – Кандиба) – прославився як поет, публіцист, вчений-археолог, історик, громадський і політичний діяч. Після 1923 року він живе і працює в еміграції в Берліні, Празі, викладає в Гарвардському університеті Америки.
У творчому доробку письменника – кілька поетичних збірок (“Рінь”, “Вежі”, “Підзамчя”), оповідання для дітей “Рудько”, публіцистичні статті, наукові дослідження з археології. Творчий стиль Ольжича як поета близький до поетики неокласицизму. Його найбільше цікавили образи минулих епох, адже він був істориком. У його поезіях оживають античні боги і герої – Андромаха, Гектор, галли; борці за волю України під синьо-жовтими стягами і ті, хто йдуть з ними на прю, борючись із “своїм невблаганним сумлінням”.
Творче кредо Олег Ольжич висловив у лаконічному за формою (усього 8 рядків) вірші “Господь багатий нас благословив”. У жодну з названих збірок цей вірш не увійшов. Він, як і ряд інших його поезій (“Пророк”, “Ясне мерехтіння кіна”…), є зразком інтелектуально-філософського осмислення буття. Поезія перегукується також із творами, у яких звучить ідея жертовності за національне визволення України (цикл “Незнаному Воякові”, “Городок 1932”). Недаремно Олег Ольжич мав славу українського націоналіста, власне, через це він і змушений був емігрувати.
Не здійснилась за коротке життя поета його мрія – бачити Україну самостійною, незалежною державою. У 1944 році Ольжич був закатований фашистами у концтаборі Заксенхаузен (неподалік Берліна). Німецьким загарбникам, як і поневолювачам з боку радянської Росії, не хотілося бачити Україну вільною. І ті, і ті готували для неї ярмо. Вона була джерелом робочої сили, багатим на природні копалини краєм, місцем, де можна поживитись плодючими землями, деревиною. Одна тоталітарна система повстала проти іншої, і в цій борні такими необхідними для самосвідомого українця стали господні “дари”, яких не зможе відняти ніхто:
Любов і творчість, туга і порив,
<span>Відвага і вогонь самопосвяти!</span>
Я хочу рассказать вам про нашу школу. С виду она ничем не примечательна, таких школ тысячи в нашей стране. Но для меня она самая лучшая. Другой такой нет.
Переступите порог нашей школы и вы попадете в особый мир. Здесь царит деловитая суета на переменах и тишина в коридорах во время уроков. Из вестибюля мы попадаем в широкий коридор первого этажа. Приглядитесь внимательно к оформлению на стенах. Правильно. Вы в царстве начальных классов. Здесь висят их рисунки, а в конце коридора в небольшом фойе стоят их поделки. Малыши любят демонстрировать свои работы, поэтому для них отвели специально уголок.
Пройдем чуть дальше. Здесь лестница на второй этаж. Это запасной выход, мы им почти не пользуемся. Поэтому возвращаемся к парадной лестнице и поднимемся на второй этаж. Вдоль лестницы висят панно. Это тоже работы учащихся школы. Картины выполнены в необычной технике: каждая картина нарисована мелко нарезанными шерстяными нитями, посаженными на тонкий слой клея.
На втором этаже царство старшеклассников. Вот они неторопливо идут по коридору. Их походка важна. Ведь они подают пример младшим, которые так и норовят проскочить мимо них. Но разве уважающий себя старшеклассник позволит малышне крутиться под ногами?! Хотя некоторым доставляет удовольствие возиться с младшими. Вон у окна стоят Маша и Света. Вокруг них всегда толпа пятиклассников. Они просто ходят за девочками по пятам, потому что те учат пятиклашек многому интересному, помогают с выполнением заданий.
А вот здесь кабинет директора. Возле него все стараются пройти тише. Директор никогда не повышает голоса, но ему все подчиняются беспрекословно. А рядом учительская. Загляните сюда, и вы увидите наших учителей, которые обсуждают наши удачи и промахи. Кто-то жалуется на плохое поведение Коли, а кто-то хвалится, как хорошо у него прошел сегодня урок в 6-м классе.
Вот такая она – наша школа. Обычная и особенная одновременно, потому что она наша. И нам предстоит учиться в ней еще пять лет
В главе "Вожатый" проявилась очень яркая черта характера Гринева- независимость. Именно независимость он подчеркнул тем, что отдал бродяге заячий тулупчик за показанную дорогу. А подчеркнул он ее на глазах у Савельича, показал то, что он уже большой, что он сам может распоряжаться своим имением.