Раненько Дзвiночка бачить хлопчик, вiн зворушуэться красою квiтки. Вiн не може вiдвести очей вiд Конвалiи. Хлопчик простягаэ руку, щоб зiрвати квiтку.
А квiтка йому шепоче:
-Хлопчику, навiщо ти хочеш мене зiрвати?
-А ти менi дуже подобаэшся. Ти дуже гарна, - каже хлопчик.
-Добре, - зiтхаэ Дзвiночок Конвалiи. - Зривай. Тiльки перед тим, як зiрвати, кажи, який я гарний.
Дивиться хлопчик на Дзвiночок Конвалiи. Квiтка справдi чудова. Вона схожа на ранкове небо, й на блакитну воду ставка, й ще на щось дивовижно красиве. Хлопчик все це вiдчуваэ, але висловити не може.
Вiн стоить бiля Дзвiночка Конвалiи, зачарований красою квитки.
-Рости, Дзвiночку, - тихо шепотить хлопчик.
« Доброго вечора! Смачного! »- сказала жінка зайшовши в кімнату.
Зайшовши в кімнату жінка побажала смачного і сказала доброго вечора.
Кожна людина починається зі знання свого родоводу. А її коріння закладене в батьківській домівці, в материнській пісні.
Батьківська хата — це те, що завжди згадується, сниться, що ніколи не забувається і гріє теплом спогадів.
<span>Усіх членів сім'ї завжди об'єднував живильний родинний вогник. Від матері до доньки передавалися старанно вишиті рушники, сорочки; від батька до сина — земля, любов до неї, вміння відчувати її біль, чути її голос. </span>
<span>І до сьогодні зберігаються ці родинні Традиції. Сім'я, що не вберегла вогника, накликає на себе біду. Вогонь здавна оберігав оселю, біля нього росли діти, він вважався священним. </span>
<span>Раніше біля вогню довгими зимовими вечорами збиралися за вишиванням чи куделею. Тут, біля родинного вогнища, навчали поважати свій рід, розповідали про його старійшин, про те, як вони жили, що робили, як співали пісні. Тут навчали поважати людей, бути добрими, чуйними до своїх близьких, навчали дітей допомагати один одному, любити одне одного. Зібравшись усією родиною, вирішували, як мають відзначати свята, як мають жити, щоб не було соромно перед людьми. Хата дає селянинові надійний захист, оберігає від негараздів, дарує світ. </span>
<span>Такі спільні зібрання біля родинного вогнища залишались у пам'яті людини на все життя як найсвітліша згадка про своє дитинство, про свою сім'ю, про родинні традиції. Про це так гарно написав Андрій Малишко: </span>
<span>Та де б не ходив я в далекій дорозі, </span>
<span>В чужім чи у ріднім краю, </span>
<span>Я згадую вогник у тихій тривозі </span>
<span>І рідну хатину свою. </span>
<span>Бо дивляться в далеч засмучені очі, </span>
<span>Хоч тінь там моя промайне. </span>
<span>Бо світиться вогник у темнії ночі, </span>
<span>Мов кличе додому мене! </span>