Шкільний твір
Розповісти Цвірінькнути Поширити Вподобати
На початку оповідання Федько постає перед нами як "чистий розбишака", в якого наче біс вселився. Він сам ніколи не був спокійний і не давав спокою іншим, збиткуючись із хлопців-однолітків і часто доводячи їх до сліз. Федьковій матері жалілися на нього і діти, і їхні батьки, за що хлопець мало не щовечора отримував від тата прочухана. Федько мужньо переносив кару, не скрикнувши ні разу, не заплакавши. Батько, хоч і дуже гнівався на сина, після покари нагороджував його двома-трьома копійками за те, що син говорив правду. Бо Федько, якби схотів, міг би одбрехатися, але він не любив брехати, оскільки не любив і видавати товаришів.
Повною протилежністю Федькові є Толя — ніжний, делікатний, смирний, завжди чистенький, чепурненький. Йому, як і кожній дитині, теж хотілося гратися з хлопцями, і він приєднувався до Федькової компанії. Але коли він приходив додому забруднений, подраний, то, щоб не гнівалися батьки і не карали його, звинувачував у всьому Федька — і тому знову перепадало від батька.
Коли настала весна і скресла крига, Федько, який побував на річці і бачив початок льодоходу, запевнив хлопців, що наступного дня покатається на крижині. Друзі, зачаровані його розповіддю, вирішили теж піти на річку. До них приєднався Толя. Завзятому Федькові було мало просто покататись на крижині, як це робили інші. Він надумав перейти по крижинах на той бік річки і назад. До того ж його спонукає на цей небезпечний вчинок зневажливе зауваження Толі, що Федько на це не зважиться. Але Федько таки зробив, що надумав, викликавши захват присутніх.
Вони самі підказують, що йдеться про опис різних подій протягом «літ» — років. Дійшли до нас ці слова з давніх часів Київської Русі. Історики пов’язують виникнення літописання на території України-Русі з прийняттям християнства і появою слов’янської абетки, яку створили просвітителі Кирило та Мефодій. Літописи розповідають про те, що відбувалося на київських землях у той чи інший час. Деякі з них записані також зі слів очевидців давніх подій. Наприклад, вважається, що літописні згадки про переможні походи київського князя Олега на греків, записані ченцем Нестором-літописцем за народними переказами. Адже в часи правління самого Олега літописання ще не існувало. Преподобний Нестор з Києво-Печерського монастиря — один з найвідоміших літописців. Завдяки йому з’явилися літописи про події з життя Київської Русі та найдавніший звід літописів «Повість минулих літ». У цьому зібранні в певному порядку розміщені історичні оповідки, документи княжої влади, закони того часу. «Повість минулих літ Нестора, чорноризця Феодосійського монастиря Печерського, звідки пішла Руська земля, і хто в ній почав спершу княжити, і як Руська земля постала». Так починається «Літопис Руський», у якому подаються відомості про розселення слов’ян, утворення держави, про перших руських князів. «Повість минулих літ» починається з оповіді про розподіл землі між синами біблійного Ноя. Так вимагали традиції літописання. До наших днів дійшло кілька списків «Повісті минулих літ». Найстарішими вважаються Лаврентіївський та Іпатіївський. <span>«Повість минулих літ» цікава тим, що в ній зібрано не лише історичні факти, а й народні перекази, легенди, інші зразки фольклору. Однією з відомих легенд, на основі якої були написані літературні твори, стала згадка про віщування волхвів київському князю Олегу. Віщуни напророкували, що він прийме смерть від свого коня. Олег відмовився від улюбленого коня, який супроводжував його не в одному поході. Але згодом потрапив на місце, де був прах тварини. Там князя вкусила змія. Так збулося віщування.</span>
Мужний , чесний ,дуже хоробрий ,справедливий ,що краще помру я захищяющи місто чим у полоні
Зображення страждань українського народу під час татаро-монгольських нападів на Україну. Прагнення свободи.
Життя... Воно дивовижне, непередбачуване, гірке і солодке, одноманітне і барвисте, часом сумне чи радісне, але дивовижне й цікаве. А найголовніше (що дуже шкода) — дається один раз. А от для чого ми приходимо в цей світ так і не знаємо. Знали б, напевно, виконували свій обов’язок ретельніше і чітко йшли до мети, а так... Живемо, мало що робимо, часто пливемо за течією і думаємо, що ми вічні. Та, на жаль, нема в цьому світі нічого вічного, все тлінне, мінливе і швидкоплинне. В цьому ми переконуємося, але вже проживши чимало на цій землі. Та життя — це справді велике диво! І саме нам випало щастя жити на дивовижній Землі. Тому треба цінувати кожну його хвилину, радіти сонцю і ранковій росі, вічним зорям у нічному небі, кожній квіточці, що прийшла у цей світ так само, як і ми; пташині, що виспівує хвалу життю радісно і невтомно.<span>Ми повинні творити добро, вдосконалювати цей світ своїм розумом і чуйним серцем, адже у наших головах є винахідливий розум, а в серцях є любов, співчуття, жалість, ласка, доброта, чуйність, благородство... Для чогось все воно дано людині. Може для того, щоб вона розкрила ці почуття у світі і зробила його кращим, щоб у спільноті людей не було чвар, воєн, непорозумінь, щоб ми жили в любові і злагоді, як люди, а не так, як тварини. Дуже шкода, що ми не знаємо мети свого приходу у барвистий і кольоровий світ.</span>
