Не розуміє людина жарту – пиши пропало! І знайте: це вже несправжній розум,хоч у неї,може,і премудра голова.Краще сміятися,не бувши щасливим,ніж померти,не посміявшись.Гумор і поезія є золотими воротами до всього чесного,благородного,прекрасного.З особистих властивостей найбезпосередніше сприяє нашому щастю весела вдача.Як міль – одягові і черв’як дереву,так печаль шкодить серцю людини.Гумор – це бачення,сприймання і відтворення явищ оточуючої дійсності в життєрадісно-комічному тоні,художні твори з настановою на зображення смішного. Об’єкт гумору не заперечується повністю,висміюються тільки деякі його риси,здебільшого в доброзичливій жартівливій формі,на відміну від сатири,в якій переважає гнівний викривальний сміх.Справедливо сказано,що гумор – невідлучна прикмета кожного правдивого таланту.Сатира – в широкому розумінні художня творчість,найприкметнішою ознаю якої є різке викриття зображуваних явищ шляхом висміювання.Отак сидиш і думаєш…Гумор…Сатира. Наш чудовий народ. Од його ми,народ,дотепний. Веселий. Мудрий. Я бачу свій нарож,як він,ухиляючись у вуса,дивиться на тебе лукавими своїми очима і «зничтожає» тебе.…Як я люблю цей народ,коли він мене «зничтожає» своєю мудрістю,своїм отепом,своїм неперевершеним «своїм»…І я його розумію,і він мене розуміє…що люблю ж я його,як сонце,як повітря,а він,народ,стоїть,підморгує,усміхається.Та будь же ти тричі щасливий!Сміятися не гріх над тим,що видається нам смішним.Треба любити людину. Більше,ніж самого себе.Тоді тільки ти маєш право сміятися.І тоді людина разом із тобою буде сміятися…із себе,із своїх якихось хиб,недоліків,недочотів.Той сміх,що не ображає,а виліковує,виховує людину,підвищує…
Наступила весна. Сквозь низко нависшие тучи стало проглядывать голубое чистое небо. Таким прозрачно-синим оно может быть только весной. По земле побежали звонкие ручейки. Сначала их было мало, но с каждым днем они все чаще и чаще прорезали лед своими струйками. Пение ранних пташек и звонкая капель с крыш заполняют мир, весенняя музыка приходит на смену долгому зимнему молчанию и завыванию ветра. Все приходит в движение: суетятся на ветках птицы, весело капают с карнизов жемчужинки. Снег еще прячется в темных углах, не хочет понять, что с каждым часом сугробы становятся меньше, не укрыться им от теплого, долгожданного солнышка. Дни становятся длиннее и светлее. Радуются наступающей весне и люди.
На лицах все чаще появляются улыбки, теперь не страшно выходить на улицу: не закружит тебя вьюга, не засыпает снегом глаза. Больше всего радуются весне ребята. Можно снять тяжелые шубы, надеть резиновые сапоги и весело ходить по лужам, пускать кораблики.
Вскоре из-под земли выглянут первые робкие зеленые травинки, набухшие почки на деревьях лопнут, и появятся изумительные зеленые листочки. На смену белому и серому приходят зеленый и голубой цвета. Весна пришла!
Книга Астафьева «Фотография, на которой меня нет» знакомит читателя с деревенской жизнью людей, которым пришлось жить в далекие для нас тридцатые годы. Здесь мы видим отражение военного времени в рассказе Астафьева «Фотография, на которой меня нет». Данная работа отображает быт людей, которые не знают роскоши, где все живут, чем могут и как могут, но при этом сельчане не теряют своей человечности, вся деревня живет, как одно целое, как сплоченная семья: крепкая, огромная, а главное, дружная. Да, здесь также бывают ссоры, здесь встречаются и пьяницы, но большая часть населения – это замечательные люди, пусть и необразованные, пусть и неграмотные, но зато душевные, добрые, отзывчивые, дружные, преданные.
Я знаю только,что сросшиеся деревья (ель и сосна) означают крепкую связь брата и сестры
1.Наказы Аленушки 2.Иванушка стал козленочком.3.Встреча с купцом.4.Ведьма утопила Аленушку. 5.Ведьма хочет убить Иванушку. 6.Жалобы Иванушки сестрице.7.Слуга.8.Аленушка ожила,а Иванушка стал человеком.
