Але це тільки про Шевченка
Спочатку хочеться сказати, що Тарас Шевченко — один з най- талановитіших поетів свого часу. Він надзвичайно любив природу свого рідного краю, замиловувався нею, опоетизовував її у своїй творчості. Природа була для нього живою істотою, яка мала свої примхи, певні думки, яка мала свої страждання. Особливо ж мені хотілося б зупинитися на такій його поезії, як «Ой діброво — темний гаю!».<span>
Надзвичайноромантично зображує поет зміну пір року. Діброва в поезії постає молодою, вродливою дівчиною, яку увесь час вбирає у чарівні сукні її батько, темний гай:Ой діброво — темний гаю!Тебе одягаєТричі на рік-.. Багатого Собі батька маєш.Він то одягає її у пишне зелене вбрання, то в золотий, розкішний одяг, то в білосніжну, м’яку шаль.Тарас Шевченко був закоханий в українську природу. Він вважав, що немає у світі красивішого краю, чарівнішої природи, ніж природа України. Саме тому вона бачиться поетові рлюдне- ною. Мотив оспівування природи є наскрізним у творчості Тараса Шевченка. Через це його називають співцем рідного краю, рідної природи.'II варіантБільшість віршів Тараса Григоровича Шевченка присвячена тяжкій долі кріпацького люду, засиллю панів, боротьбі народу за своє щастя.Але є в нього й ліричні твори, де описується краса української землі. Серед них мені особливо подобаються «Сонце заходить, гори чорніють...» і «Тече вода з-під явора-..».Перший вірш сповнений спокою, тиші: ось закінчився ще один день, і все відпочиває:Сонце заходить, гори чорніють,Пташечка тихне, поле німіє,Радіють люде, що одпочинуть...Поет у думках лине на Батьківщину, згадує і такий знайомий садочок, і мальовничі хатки, і «поле, і гай, і гори». Колись він гуляв тут з дівчиною, зустрічав ранок. Чи пам’ятає ще вона його, чи ходить зустрічати зорю на небокраї?У цьому творі відображається внутрішній світ Шевченка, його любов до України і туга за нею.У вірші «Тече вода з-під явора-..» перед нами також постає мирна картина:Тече вода з-під явора'Яром на долину.Пишається над водою Червона калина.</span>
<span>Невеличкий струмок поступово перетворюється на повноводну річку, береги якої прикрашають гнучкі верби та лоза. В очеретах живуть качки, вирощують своїх діточок. А вода тече далі і край міста стає ставом. Щоранку сюди приходять за водою дівчата, співають пісень.<span>Шевченко в ліричних віршах не лише майстерно змальовує красу рідного краю, а й розкриває нерозривний зв’язок людини з природою. Я вважаю, що такі твори допомагають нам стати кращими і більш мудрими.</span></span><span>
</span>
Жив собі Лис Микита. Хитрий-прехитрий. Ніяк його не могли впіймати, а він лише з того насміхався. А вже як виходив на полювання, ніколи з пустими руками не повертався. З того Лис став страшенно гордим. Ще й зазнався: став сперечатися з товаришами, що серед дня прямо з базару курку вкраде.
От і пішов. Отямившись трохи від людського ґвалту на базарі, Лис проскочив невпізнаним. Але раптом йому зустрілися собаки, які занюхали, хто він такий. Тікаючи, Микита вскочив у якийсь двір і заліз у діжку. В цій діжці стояла олійна синя фарба. Собаки не знайшли нещасного Лиса, і він зміг увечері тихенько вибратись і втекти в ліс.
Прокинувшись вранці, він дуже засмутився, бо був увесь укритий не то лускою, не то колючими ґулями. Але скоро заспокоївся, побачивши, як його злякався Вовк. Той бідний аж завив і почав тікати. Лис вирішив, що з цього можна виграти. Прийшовши на звірячий майдан, він сів на місце Ведмедя й оповів звірям, що його зліпив святий Миколай і назвав звіром Остромислом. А на землю пустив, щоб творити лад, судити по правді й не допускати кривди. Лис Микита був добрим царем, м’якосердним. Звірі були дуже раді, що в них є цар, хоч жили, як і раніше: хто був дужчий — той і кращий, хто слабіший — тому жилося гірше, хто що зловив — той те з’їв, а не зловив — то був голодний.
Минув рік, і звірі вирішили влаштувати бенкет. Всі почали співати. Лис на радощах теж підтягнув. І тут його впізнали. Звірі так розлютилися за те, що їх довго дурили, що розідрали Лиса на шматки. І зараз, коли хто залишиться одуреним і з того стає мудрішим, то говорить: "Я на нім пізнався, як на фарбованім Лисі".
Син якого хана був полоненним в князя Володимира? - Половецького.
Як жив у полоні син Половецького Хана? - Він жив в роскоші та почоті.
Кого покликав до себе Половецький Хан? - Гудця.
Чи допомогла пісня Половецького народу згадати хлопцеві цого рідну землю? - Ні, тому, що він вже дуже довго був у полоні.
Чи повернувся хлопець додому? - Так, йому допоміг згадати рідну землю Євшан-зілля, і він захотів повернутися додому.
Під кожною могильною плитою — світова історія". Як на мене, наше завдання не зруйнувати цей світ, а спробувати розібратись у ньому.
Якщо взяти пригорщу піску та добре роздивитися її під мікроскопом, то виявиться, що немає жодної піщинки, схожої на іншу. Краплини дощу, які на перший погляд повинні бути схожими, при детальному вивченні виявляються зовсім різними. І так можна перелічити все живе й неживе на землі, від сніжинок до зебр, від листка на дереві до квітки, від комахи до слона і, нарешті, до людини. Все це унікальний витвір природи. Саме так, ми — унікальний витвір. Розумієте — унікальний! Тобто неповторний по своїй суті, за своєю формою. Ми різні: ми по-різному сприймаємо обставини життя, по-різному на них реагуємо. Ми можемо бути адекватними і неадекватними, красивими і некрасивими, розумними і не дуже. Але є те, що нас об'єднує. Всі ми — люди, а основною ознакою людини є розуміння і всепрощення. Іноді нам здається, що всі люди навколо нас неприязні, вони не поділяють нашої точки зору, їм не подобається наш одяг, манера вести розмову тощо. Але ж озирніться! Всі ці люди — це ми з вами.
Кожна людина — неповторна! Тож давайте її сприймати саме як явище неординарне, давайте пробачати одне одному, довіряти. Давайте принаймні спробуємо бути терпимішими, адже всі ми діти матінки-природи. У всіх нас різні почуття, емоції, і не можна однозначно сказати, хто правий в тій чи іншій ситуації. Любімо одне одного, поважаймо. Нехай розквітнуть усі наші таланти, нехай кожна людина зрозуміє, що завдання життя не в тому, щоб бути на стороні більшості, а в тому, щоб жити згідно із внутрішнім законом, законом справжньої людини.
Ответ: Плаче кривавими сльозами.
Плачу, аж хата горить.
Плаче, як риба в неволі.
Жінка плаче, діти плачуть, сам плачеш, а луччого не бачиш.
Говорив би, та слів нема: плакав би, та сліз нема.
Сльоза хоч рідка, та їдка.
Сльози, як перли!
Не жаль плакати, коли є за чим.
Нехай тії плачуть, що нам зле зичуть.
Хто звечора плаче, той вранці сміятися буде.
