Кінець дня. Місто втомилося. Неначе виснажена працею людина, яка мріє про відпочинок, місто ледве-ледве відкриває сонні, напружені повіки. Його важка хода, залишає сірі, непримітні сліди на вулицях. Смог, дим, шум, гомін людей, що після важкого робочого дня плентаються додому... Усе це лягає на місто цупкою, однотонною завісою. Здається, це місто, як пробуджений велетень, що мріє знову зануритися в солодкий сон, до царства Морфея. Місто втомилося від вічних пробок на дорогах, від гучної, грубої музики ночами ...Так дайте ж зігнувшомуся велетню трохи відпочити, щоб він розправив плечі і з новими силами міг гордо йти вперед.
Чому я спізнився?
Це я запізнився до вас на урок?
Та знаєте, скільки я звідав морок?!
А ви поміркуйте: уранці спросоння
будильник ударив мене по долоні.
Хотів я проснутись, та, бісова сплюха,
подушка мені приліпилась до вуха.
Почав я взуватись, а тут черевик
вчинив на всю хату і лемент, і крик:
- Куди ти від мене сховав мою ногу?
- Прийшлося бабусю гукать на підмогу.
- А вийшов – надворі попав у біду:
дід вишні обносив у нашім саду.
Так я того діда вже так налякав,
що сам на бігу розпанахав рукав.
А потім я довго втікав од кота:
бляшанку чіпляв він мені до хвоста.
Якого хвоста? Кіт же просто не знає
про те, що хвостів у дітей не буває.
А потім зненацька, ще й посеред шляху
накинулась річка на мене, невдаху.
Відкинув я річку подалі від книг,
а сам – то вже ледь роздягнутися встиг!
<span>Ну й плавала річка у мене на спині – </span>
аж губи у неї зробилися сині!
А потім… А потім страшна, аж зелена,
копиця з розгону полізла на мене!
А потім… Ось бачьте, під оком – синець!
То в мене з рогатки вціляв горобець!
А потім… Та, врешті, хіба цього мало?
Коли б ви хоч трохи такого зазнали,
то ви б не питали нікого й ніколи,
<span>чого це до хлопців спізняються школи…</span>
"Щастя - це момент. Далв вже буденщина."