Не розуміє людина жарту – пиши пропало! І знайте: це вже несправжній розум,хоч у неї,може,і премудра голова.Краще сміятися,не бувши щасливим,ніж померти,не посміявшись.Гумор і поезія є золотими воротами до всього чесного,благородного,прекрасного.З особистих властивостей найбезпосередніше сприяє нашому щастю весела вдача.Як міль – одягові і черв’як дереву,так печаль шкодить серцю людини.Гумор – це бачення,сприймання і відтворення явищ оточуючої дійсності в життєрадісно-комічному тоні,художні твори з настановою на зображення смішного. Об’єкт гумору не заперечується повністю,висміюються тільки деякі його риси,здебільшого в доброзичливій жартівливій формі,на відміну від сатири,в якій переважає гнівний викривальний сміх.Справедливо сказано,що гумор – невідлучна прикмета кожного правдивого таланту.Сатира – в широкому розумінні художня творчість,найприкметнішою ознаю якої є різке викриття зображуваних явищ шляхом висміювання.Отак сидиш і думаєш…Гумор…Сатира. Наш чудовий народ. Од його ми,народ,дотепний. Веселий. Мудрий. Я бачу свій нарож,як він,ухиляючись у вуса,дивиться на тебе лукавими своїми очима і «зничтожає» тебе.…Як я люблю цей народ,коли він мене «зничтожає» своєю мудрістю,своїм отепом,своїм неперевершеним «своїм»…І я його розумію,і він мене розуміє…що люблю ж я його,як сонце,як повітря,а він,народ,стоїть,підморгує,усміхається.Та будь же ти тричі щасливий!Сміятися не гріх над тим,що видається нам смішним.Треба любити людину. Більше,ніж самого себе.Тоді тільки ти маєш право сміятися.І тоді людина разом із тобою буде сміятися…із себе,із своїх якихось хиб,недоліків,недочотів.Той сміх,що не ображає,а виліковує,виховує людину,підвищує…
В наши дни как никогда остро перед человечеством встала проблема сохранения природных богатств на Земле: лесов, рек и морей, атмосферы. Люди всей планеты объединяют усилия, чтобы уберечь от исчезновения редкие виды растений, животных, птиц. Вопрос сохранения красоты и жизни на земле волновал и многих поэтов и писателей. В стихотворении М. Ю. Лермонтова «Три пальмы» нас трогает великодушие и щедрость деревьев, растущих в пустыне. Долгие годы гордые пальмы «высоко росли», сохраняя от высыхания холодный родник, журчащий меж стволов. Они терпеливо ждали, когда же «странник усталый из чуждой земли пылающей грудью ко влаге студеной» приникнет и отдохнет в прохладной тени роскошных листьев. Однако время шло, а странников все не было. И тогда пальмы, чувствуя что уже начинают сохнуть их листья от знойных лучей, начали роптать. Большую радость принес гостеприимным деревьям пришедший из «дали голубой» караван. Щедро приветствовали пальмы и ручей нежданных гостей, но люди оказались злыми и неблагодарными. Они срубили пальмы, чтобы погреться у костра. Всего лишь на несколько часов хватило людям тепла, а когда они ушли, позади расстилалась бескрайняя пустыня.
Петрарка Сонет 61
аналіз «Благословенні будьте, день і рік…»
Тема — кохання
Ідея — кохання – благотворна сила
Ліричний герой по-справжньому кохає, відчуває внутрішнє пробудження,
піднесення, жагу до життя
Художні засоби «Сонет 61»
анафора: благословенні;
епітети: сяйливі очі, солодкий біль;
метафори: лук Амура, серця рани;
звертання;
окличні речення
Оксюморони: «Але ж муки ці солодкі…»; «Живлюща смерте…»; «Втіхо
навісна…»; «Палаю в стужу…»; «В спеку весь дрижу…»
Протиставлення, оксюморони, риторичні запитання, риторичні окличні
речення — дуже влучні, виразні художні засоби для відтворення почуттів,
допомагають глибше розкрити суперечливість такого багатогранного
почуття, як любов.
Цей сонет своєрідна молитва душі й серця до коханої жінки. Петрарко
сприймав любов, то як найвище благо, то як гріховне почуття. Ці
суперечливі погляди на кохання позначилися на вірші. Кохання – це
найвища цінність , а водночас і «солодкий біль», «серця рана». Але
ліричний герой приймає все це й не відмовляється від кохання. Він по
лицарські милується прекрасною Лаурою. Жодної зухвалої думки немає в
нього. Це поклоніння коханій. Думки про кохану виливаються у гімн цьому
високому почуттю. Він говорить про Лауру з піднесенням, схиляється перед
нею.
Композиція твору відтворює кохання дорогоцінне, крихке і милозвучне як
кришталь. Воно прозоре, але може відтіняти різні барви, як грані
кришталю. Це кохання нескінченне, як пісок, що відлічує нескінченність
часу. Серце Петрарки обпалене вогнем кохання, покрите ранами
благоговенними, тому увінчене трояндами кохання, які як стріли Амура
пронизують його серце, але це не завдає йому смертельних ран, а наповнює
солодким болем кохання.
ПЕТРАРКА СОНЕТ 61 «Благословенні будьте, день і рік…»
Благословенні будьте, день і рік,
І мить, і місяць, і місця урочі,
Де спостеріг я ті сяйливі очі,
Що зав’язали світ мені навік!
Благословен вогонь, що серце пік,
Солодкий біль спечаленої ночі
І лук Амура, що в безоболоччі
Пускав у мене стріл ясний потік!
Благословенні будьте, серця рани
І вимовлене пошепки ім’я
Моєї донни — ніжне і кохане,
І ці сторінки, де про неї я
Писав, творивши славу, що не в’яне,—
Й ти, неподільна радосте моя!
***
Благословенні місяць, день і рік,
Пора, година, край, містина мила,
Коли краса її очей сп’янила
Мене, і став я бранцем їх повік.
Благословенні: біль, що в душу вник,
Що об’явилась ним Ерота сила,
Лук і стріла, що серце проразила,
І рана, що пройшла в його тайник.
Благословенні всі рази, коли я
Ім’я моєї пані називав,
Мої зітхання, порив, плач і мрія.
Благословенні і рядки, що склав
Я їй на честь, і мисль моя: до неї
Вона іде, до неї однієї.
<span>Сцена бурана в степи<span> из главы «Вожатый» служит </span><span>завязкой </span><span>событий </span>исторической повести А.С.Пушкина «Капитанская дочка»<span> Основная </span>сюжетная линия<span> произведения связана с </span>образом повествователя – русского дворянина Петра Андреевича Гринева, служившего когда-то в Белогорской крепости Оренбургского края.</span><span><span>Разные обстоятельства приводят Гринева и предводителя крестьянского восстания Е.Пугачева на завьюженную метелью дорогу. </span>Эпиграф, который взят автором из старинной народной песни, говорит об этом, но ставит перед читателем загадку: о ком пойдет речь – о Гриневе или неведомом «добром молодце», которого завела в «сторону незнакомую» «прытость, бодрость молодецкая».</span><span> Для раскрытия характеров героев<span> Пушкин использует различные </span>приемы: пейзаж, диалог, портрет<span>. Вот взволнованный проигрышем и мучимый стыдом перед верным Савельичем Гринев обращает внимание на окружающую местность: «Вокруг меня простирались печальные пустыни, пересеченные холмами и оврагами». Это только предчувствие событий, и понять его помогает </span>эпитет «печальный». А сами события, как это часто бывает, начинаются со слова «вдруг: ямщик вдруг замечает облачко, предвещающее буран, и просит барина остановиться. Гринев молод, самонадеян, он и на этот раз не хочет слушать Савельича.</span><span><span>И вот, наконец, </span>сцена бурана. Пейзаж<span> у Пушкина немногословен, точен и выразителен. Короткие предложения без пышных </span>эпитетов и сравнений<span> дают тем не менее </span>образную картину<span>: туча «тяжело поднималась, росла и постепенно облегала небо». </span><span>Метафора </span>помогает почувствовать страх и беспомощность людей перед надвигающейся стихией: «В одно мгновение темное небо смешалось со снежным морем».</span><span><span>Образ метели, бурана в литературе не нов. Новым было </span>символическое значение стихии, которое вслед за Пушкиным подхватили многие русские писатели (например, А.Блок в поэме «Двенадцать»). Бушующее море, яростный ветер, метель – это символы стихийных эпохальных событий: восстаний, революций.</span>В этом эпизоде есть «мрак и вихорь» и езда по полю, похожая «на плаванье судна по бурному морю». Пушкинский буран в степи – это символ стихийности народного восстания под предводительством Пугачева. Отсюда – одушевленность в описании метели: «И ветер выл с такой свирепой выразительностью, что казался одушевленным».<span><span>Но вот положение готовых погибнуть людей (и свое!) спасает случайный путник. </span>Речь незнакомца успокаивает и завораживает; она рассудительна, уверенна и напевна: «Сторона мне знакомая, слава Богу, исхожена и изъезжена вдоль и поперек ...» Здесь читатель вспоминает эпиграф и опять недоумевает: о ком он? Вожатому «сторона» оказывается «знакомой». Этот случайный попутчик привлекает Гринева. В нем все располагает: «хладнокровие ободрило», «сметливость и тонкость чутья…изумили», а позже и «наружность его показалась… замечательной».</span><span>Портретная характеристика Пугачева<span> позволит многое узнать об этом удивительном человеке: ему «сорок лет», а в «бороде проседь», у него «живые большие глаза», говорящие об уме, «волосы обстрижены в кружок» по-казацки, но на нем был крестьянский оборванный армяк и татарские штаны». Не это ли прообраз </span><span>психологического </span>портрета у Лермонтова и Достоевского<span>? Примечателен и разговор вожатого с хозяином умета: из </span><span>иносказательных </span><span>фраз, напоминающих </span>пословицы и поговорки, мы узнаем о каких-то готовящихся значительных событиях, о которых нельзя высказываться открыто.</span><span>Прием иносказания прослеживается и в эпизоде сна<span> Гринева. Пушкин был чрезвычайно суеверным человеком, верил в приметы и значения снов. Не случайно его герои часто видят «пророческие» сны </span>(вспомним Татьяну Ларину, Германна в «Пиковой даме»). Свой «вещий» сон видит и Гринев. Из дальнейшего содержания повести мы узнаем, что, действительно, дорога к счастью пройдет для Гринева и Маши через «мертвые тела» и «кровавые лужи», а Пугачев станет им своего рода «посаженым отцом». Топор в руках чернобородого мужика окажется символом возмездия.</span><span>Таким образом, на степной дороге (другое ее значение – жизненный путь) судьба главного героя повести Гринева пересечется с судьбой Пугачева. Их пути будут перекрещиваться не раз, и не раз Пугачев спасет и самого Гринева, и его невесту. Пушкину важно подчеркнуть значимость этой сцены. Отсюда и символический образ бурана, и детали, воссоздающие облик Пугачева. И везде мы видим незримую симпатию, возникшую между двумя героями.</span>
1) а,б,д, е, ж
2) а,б, г
3) г
4) в
5) б, в, д
6) в
7) в
8) А,Б,Е,Ж
9) б, в, Г
10) г
