Съедобные грибы : подберёзовик , подосиновик, опята, лисички.
Ядовитые грибы : бледная поганка, опята ложные, сатанинский гриб.
Двадцатый век принес человечеству множество проблем, и среди них - экологическую. Все чаще приходится задумываться о последствиях нерационального использования природных ресурсов, об опасности загрязнения почвы, воды и воздуха. Естественно, литература не может обойти эту проблему. Наиболее остро экологическая тема стоит в фантастической прозе, так как жанр фантастики обладает богатыми возможностями для того, чтобы показать, к чему может прийти человечество. В частности, особенно ярко эта тема звучит у Чингиза Айтматова. Я хочу рассмотреть одно из его произведений - повесть под двойным названием "Последняя сказка. Белый пароход". В первой же фразе говорится о двух сказках - личной, персональной сказке мальчика, главного героя, и той сказке об окружающем мире, которую рассказал ему дед. Это глубоко символическая легенда о матери-оленихе, выкормившей двух детей-сирот. Потомки этих детей стали истреблять оленей, и тогда мать-олениха навсегда ушла с Иссык-Куля. Аллегория весьма прозаична: мать-олениха - это природа, всеобщая прародительница, а все люди - ее дети, но все они относятся к ней по-разному. Персонажи повести делятся на два противоположных лагеря - на тех, кто любит природу, понимает ее и верит древней легенде, и тех, кто к природе равнодушен. И мальчик, и дед Момун относятся к миру как язычники, видят душу в каждой травинке, каждом живом существе, дают имена камням. Они помнят о своих корнях, о том, что они - дети природы. В повести звучит фраза: "если люди не будут помнить отцов - они испортятся". Негодяй Орозкул не помнит истоков, не видит красоты мира, он - порченый и нравственно и физически - ему не дано иметь детей. Род на нем пресекается, и в этом высшая справедливость, он бесплоден и не приносит никому никакой пользы. Люди, не верящие старым сказкам и не любящие природу, безнадежно слепы. Они убивают мать-олениху, без которой их жизнь невозможна, и съедают ее, сами не ведая, что творят. Их духовное зрение закрыто - и они не видят очевидного. Их память утеряна - и они не в состоянии осознать, что на самом деле происходит. Повесть глубоко трагична. Гибнет мать-олениха - олицетворение природы, творящей силы мира, прародительница всего сущего, и вместе с ней - духовно или физически - умирают те, кто ее любил. Теряет свою личность дед Момун, физически гибнет мальчик, душа которого не в состоянии принять и понять всего ужаса и трагизма произошедшего. Трагически кончаются обе сказки - сказка мальчика и сказка старика. Но звучит мысль о том, что "правда пребудет вовек". Высшая справедливость все равно восторжествует. Природа сотни раз умирала и сотни раз воскреснет; ее невозможно уничтожить, главное - помнить об этом. Памяти о своих корнях, о своих предках учит нас небольшая, но очень глубокая повесть Чингиза Айтматова, одного из самых талантливых современных писателей
1.Чи задумувались ви коли-небудь над таким питанням: "Для чого живе людина?"Щоб відповісти на це питання, насамперед, ми повинні задуматись над тим, для чого я живу? Що в житті я повинен зробити? Яка моя місія?"Взагалі, людина - це центр Всесвіту, адже ще раніше зазначалось, що людина є творцем світу всіх культурних та багатьох інших цінностей. Спрямування будь-якої творчої дії людини на певну мету надає її діяльності характер свідомо визначеної діяльності. Звісно, мета людини зумовлена задоволенням її життєвих потреб. За період розвитку людини, як у фізичному плані так і в розумовому, відбулося в світі багато змін. Це призвело до виникнення багатьох сучасних технологій, до розвитку економіки та культури - за все це ми завдячуємо саме людям, які спрямували всі свої сили на ці досягнення. Тому з наукової точки зору людина живе для науково-технічного прогресу.У руслі релігійної думки вважається, що пріоритетом творчості володіє тільки Бог. Він є творцем світу і людини. В цьому положенні є певний сенс, адже визначити загальну доцільність людських дій, життя і творчості не так просто, бо ми зазвичай ставимо перед собою конкретні цілі, до реалізації яких прагнемо. Для чого живе конкретно людина, сказати ми не можемо, скільки б ми не думали над цим питанням. Тому ми зупиняємося на загальній думці, що людина живе для того, щоб творити, для того, щоб любити і пізнавати навколишній світ. Сучасне пізнання стверджує необмеженість людського розвитку. Можливості людини невичерпні. Зараз ми не використовуємо й малої частки своїх здібностей. А тому мусимо постійно дбати про розширення їх реалізації.Всім відомо, що ідеальний світ створити неможливо. Але ми повинні прагнути хоча б покращувати його і вдосконалювати. З усього цього ми доходимо до висновку: мета людини - це прожити життя так, щоб воно було чогось варте, прожити так, щоб щось після себе залишити, цінне для людства та наших близьких, для продовження роду людського.
2.Людина - жива істота, але на відміну від інших істот, вона має найвищу свідомість. Людина має розум, вона може замислюватися над сенсом життя, творити, працювати, досягати мети. У кожної людини на різних етапах життя є свої цілі та бажання.Багато років філософи всього світу намагаються знайти відповідь на питання, для чого живе людина на Землі.Я вважаю, що людина живе для того, щоб самовдосконалюватися. Ми вчимося, опановуємо нові знання, працюємо, творимо та винаходимо різні речі. Людина працює, ростить дітей, навчає їх, передає їм свій досвід. Кожне нове покоління стає більш розвинутим, чим його попередники, завдяки чому з’являються нові технології.<span>Життя людини на Землі можливо умовно поділити на чотири стадії - дитинство, юність, середній вік і старість. Для кожної стадії притаманні свої цілі. Найбільш продуктивною стадією, на мою думку, є середній вік та старість, коли людина вже має певний досвід життя і здатна передати його наступним поколінням.</span>
Обычные позвоночные рождают намного меньше детенышей, чем беспозвоночные. Если нужна конкретная цифра - назовите конкретный вид.
