Как и сейчас, в стране много беззакония, не правды, людей бьет Беркут и правительство, запрещает всякие протесты, по поводу их не правоства( если можно так сказать)).
Було це в тридцятих роках минулого століття. Українське селянство потрапило в ярмо панської неволі, тягло свою долю, як віл. Але це не була звичайна покірна робоча худоба, яку їжа та відпочинок могли б зробити щасливою; це був дикий тур, що не забув іще волі, що хвицав ногами й наставляв роги.Свіжі традиції волі жили в народі, і селяни рвалися на вільні від панщини Бесарабські землі. Як струмочки, стікалися втікачі до Дунаю. Але там їх чекали облави. Козакам платили за кожну впійману голову. Нестерпною була доля зловленого — його віддавали в солдати, засилали в Сибір, катували й відправляли знову на панщину.Але селяни все одно втікали туди, де хоч дорогою ціною можна було здобути волю або полягти на вічний спочинок. І Остап прощається із Соломією і. Соломія журиться, що залишається сама з нелюбим чоловіком, але розуміє: парубкові не можна лишатися — пан дуже на нього лютий. Вона перевозить Остапа через ставок на човні<u />. Він відчуває себе вже вільним, тільки переживає за дідуся, якому через нього може дістатися від пана. Саме дідусь розповів йому про Січ, козацтво, про боротьбу з панами, підтримував сподівання на волю. Панові донесли про бунтівничі думки Остапа, і той змушений був тепер тікати.Раптом на шляху з’явилася постать подорожнього. Коли вона наблизилася, то виявилося, що це Соломія, перевдягнута в чоловічий одяг. Остап спочатку здивувався, а потім зрадів. Уранці, побачивши, як довгі коси жінки вибилися з-під козацької шапки, засміявся. Соломія дала йому ніж і рішуче сказала відрізати її довге волосся. IIВ одній із яруг, що спускалася до Дунаю, сиділи втікачі, чекаю чи перевозу — всі з домашніми речами, бо покидали батьківщину назавжди. Тут були дорослі й діти, здорові й навіть недужі. . До них у дорозі пристав Іван, їхній земляк. Очікування затяглося. Раптом тихо підпливли човни, люди затовпилися, зашуміли. Іван Котигорошок, ускочивши в човен, кликав Остапа із Соломією. У ту ж хвилину наскочила сторожа. Одні втікачі відпливли, а інші кинулися тікати, і кулі свистіли над їхніми головами.Остап і Соломія мчали вперед без пам’яті. Коли втомилися, згадали про одного мірошника Якима, що теж знав спосіб переправитися на волю, й повернули до його млина. Мельник упізнав Остапа й порадив зв’язати невеликий пліт. Після півночі все було готове. Пліт був важкий, і його ледве дотягли до річки. Навколо — ні душі, во. Пліт спустили на воду — і його понесло течією. Остап ледве зумів вирватися з потоку, доправитися до берега .Замість радості Остап відчув обурення й голосно закляв країну, де зазнав скільки кривди. У відповідь пролунав постріл сторожового , й Остап, скрикнувши, схопився за груди. Соломія смикнула Остапа за руку й поволокла його подалі від річки. Вони бігли комишами, поки парубок зовсім знесилів.вона зрозуміла, що він поранений, зупинилася й перев’язала Остапа. Той попросив води, але де її візьмеш у такій темряві? Та, що хлюпала під ногами, зовсім не годилася для пиття. Йшли довго, поки зрозуміли, що заблукали, адже у високих комишах не можна було визначити, куди дме вітер, де сонце. В Остапа почалася гарячка. Соломія поклала його біля озерця з чистою водою, а сама пішла шукати дороги й допомоги. І теж заблукала, але вирішила не здаватися. Вона будь-що знайде Остапа й урятує його.Уранці молодиця прокинулася від диму і від того, що мимо неї пробігають дикі тварини, повзуть гадюки, кричить над головою птаство. Вона зрозуміла, що горять плавні, й з усіх сил кинулася слідом за звіриною.Коли Соломія пішла, Остап відчув себе відрізаним од світу. Він щохвилини мочив руку у воді й охолоджував собі чоло. Йому стало зовсім погано — він почав марити, згадувати дідуся. Коли опритомнів, то побачив перед собою великого голодного вовка. Звір почав помалу наближатися, й Остап хлюпнув на нього водою той відступив. Так тривало довго, поки вовкові набридло, він завив, сердитий клацнув зубами й побіг геть.Парубок спочатку змирився з тим, що доведеться загинути, а потім у нього прокинулося таке бажання жити, любити, що він сунувся зі свого ложа й поповз із комишів. І раптом почув голос Соломії. IV, V Соломія вибралася з очеретів, за допомогою циган, що жили в хатині поблизу, знайшла Остапа. Стара циганка вилікувала пораненого. Соломія тим часом працювала в наймах. Цигани займалися Крадіжками, тому поліція заарештувала їх, а разом із ними потрапив до в’язниці й Остап, у якого було кульове поранення.Того дня Соломія зустріла на базарі Івана Вони пішли забрати Остапа, але дізналися про страшне лихо. У поліцейській дільниці із Соломією не стали й говорити. Тоді молодиця вирішила підкупити драгомана який служив у поліції. Драгоман обіцяв небагато, адже в жінки було мало грошей. Єдине сказав, що Остапа будуть відвозити на той берег післязавтра вранці.Соломія підмовила Івана дістати рушниці й визволити Остапа під час переправи. Уранці вони взяли чужий човен і попливли. У човні, де сидів Остап, було четверо. Соломія піснею сповістила, що їде його визволяти. Зав’язалася бійка. Івана турки застрелили, <span>
</span>
Поезія “Contra spem spero!” — не тільки
творче, але й життєве кредо поетеси. Ця
велика і мужня жінка понад усе цінувала незламність сили людського духу, вміння
людини подолати себе й обставини, і сама подавала такий приклад — вела тривалу
й виснажливу боротьбу з хворобою. З самого дитинства вона була упевнена в тому,
що “сором хилитися, долі коритися!” Хоч доля поетеси приготувала для неї чимало
випробувань (тяжка хвороба, передчасна смерть коханого), вона ніколи не була
слабкою, завжди знаходила в собі сили протистояти тим випробуванням.
Леся
змалку знала собі ціну, ненавиділа почуття жалості і ні від кого не приймала
співчуття. Вона не дозволяла опускатися “безсилим рукам”, прагнула праці без
відпочинку, знаючи, що “людині боротьба і праця милі”,- а творчість, велика
наполеглива праця митця допомагали їй у цьому. У поезії “Contra spem spero!”
Леся Українка висловлює оптимістичну віру в своє поетичне покликання. Цей
“безнадійно-надійний” вірш вона будує на контрастних образах: з одного боку,
відчуття гнітючості та зневіри, з другого — оптимістичний настрій, сподівання.
Зневіру передано за допомогою образів суму: “думи, ви хмари осінні”, “вжалю, в
голосіні”, “сльози гіркі”, “серед лиха”, “без надії”, “думи сумні”, “на вбогім
сумнім перелозі”. Протилежними до цього ряду виступають оптимістичні, радісні
образи: “весна золота”, “мелодії літа”, “сміятись”, “співати пісні”, “жити
хочу!”, “барвисті квітки”. Поєднання цих контрастних ліній формує образну
систему твору, в якій голос поетеси звучить виразно й піднесено.
Цей
вірш належить до лірики “чуття”, що є художнім вираженням “крику душі”,
прагненням молодої жінки жити повнокровним життям, навіть тоді, коли на заваді
стають особисті й суспільні перешкоди.
Перешкоди,
що виникали на Лесиному життєвому шляху, тільки додавали їй енергії й снаги:
Так!
Я буду крізь сльози сміятись,
Серед
лиха співати пісні.
Без
надії таки сподіватись,
Буду
жити! Геть думи сумні!
Цей
вірш, як і вся творчість письменниці, — яскраве свідчення титанічного духу Лесі
Українки, яка ладна була забути про власний біль, готова була виконувати
найважчу роботу задля щастя свого народу.
Дійсність
царської Росії уявлялась Лесі Українці в образі міцної льодової кори, морозу.
Цим силам вона робила виклик, висловлюючи готовність “сіять квітки на морозі”,
“лить на них сльози гіркі”, поки не розтане лід і не зійдуть квіти — квіти
добра і щастя для людей.
Своє
життя Леся називала “темною ніччю”, свої думи — “хмарами осінніми”, свій шлях —
дорогою на “гору круту крем’яную”, куди підіймалася, несучи “камінь важкий”, а
сама була ясним променем, що пробиває “темряву ночі”, яскравою квіткою, яка “на
вбогім сумнім перелозі” розцвіла в лютий мороз, зіркою, яка осяяла тернистий
шлях до волі. Вона кликала “без надії сподіватись”, вірила, що квіти, посіяні
на морозі, зійдуть і настане “весела весна”; вона “сміялася крізь сльози” і
“серед лиха співала пісні”. Це було гасло її життя.
Своє
слово Леся Українка зробила зброєю в боротьбі за світлу мрію, “безжалісним
мечем”, що карає ворогів народу й стоїть на заваді до здійснення
найзаповітніших сподівань.
<span> </span>
Критика украинской элиты, которая презирает украинский народ, и призыв к социальному примирению ради возрождения нации.
Ответ:Найбільш відомим художнім твором Івана Франка на історичну тему є повість «Захар Беркут». Написана вона була 1822 року, але й сьогодні, на початку третього тисячоліття, цікавить і бентежить читача. У повісті змальовано наших далеких предків — українських верховинців із Тухольської долини, які зуміли героїчно оборонити рідний край від жорстоких татаро-монголів. У зображенні історичного минулого письменникові допомогли художня вигадка та народна творчість, зокрема відома в Галичині і в Закарпатті легенда про затоплення монголів тухольською громадою.
Героями повісті є мудрий ватажок тухольської громади Захар Беркут, його мужній син Максим, жителі селища Тухля, підступний Тугар Вовк, його дочка Мирослава. Найбільше сподобався та запам'ятався мені образ Мирослави.
Мирослава змальована Франком як казкова лісова принцеса, незвичайна та дивовижна.
Це молода дівчина, що рано втратила матір, знала лише любов і турботу батька — Тугара Вовка. Можливо, саме тому Мирославі до вподоби «чоловічі» інтереси — приміром, полювання на ведмедя: «батько, щоб розважити свою самоту, брав її всюди з собою... привчив її владати рицарською зброєю, зносити всякі невигоди і сміло стояти в небезпеках. ... Але попри все те Мирослава ніколи не переставала бути женщиною: ніжною, доброю, з живим чуттям і скромним, стидливим лицем...» Згодом ми довідуємося, що героїня має неабияку силу характеру: зрозумівши, що її батько — зрадник, залишає його й воює проти нього та монголів разом із тухольською громадою. Дівчина просить Захара Беркута прийняти її за дочку.
Можна зробити висновок, що для Мирослави головне — бути вірною собі, діяти так, як підказують сумління й серце. Увесь час вона серед вояків - тухольців: приносить Захару Беркуту звістку про сина, передає його поради, бере активну участь у боротьбі з ворогами, навчає тухольців робити метавки, лікує поранених. Не дивно, що саме така дівчина покохала відчайдушного й сміливого Максима, Захарового сина. Вона зізнається йому в коханні, клянеться у вірності. Навіть коли Максим опинився в полоні, Мирослава, ризикуючи, йде до ворожого табору, пропонує хлопцю тікати, а сама хоче залишитися замість нього. Доля виявилася прихильною до закоханих: вони з гідністю переносять усі випробування та єднаються в пару.
Повість «Захар Беркут» нагадує про те, що за щастя завжди треба боротися.
Объяснение: