Кожен з нас в глибині душі знайомий з любов’ю. Це почуття тепле та ніжне, як дотик шубки маленького кошеняти. Як малесенькі долоньки немовляти. Та неначе дбайливий материнській голос. Рука товариша, що простягнута, щоб мені допомогти. Чи як затишок бабусиної оселі.
Доброту любовного почуття не можна сплутати ні з чим, як на мене.
Але оточуючі люди часто кажуть, що ми плутаємо любов з пристрастю. І тоді тільки час може допомогти нам розрізнити почуття та дізнатися істини. Колись я навіть почув афоризм невідомого автора:
«Якщо любов минає, це означає, що це була не любов». Кажуть, що справжні почуття завжди неминучі та вічні.
Кожна дитина, коли починає вивчати рідну мову, дізнається про різний зміст слів «любов» та «кохання». Любити можна матір, тата, дітей, Батьківщину. Власне, ми любимо також побутові речі: смак українського борщу, запах троянди, м’який диванчик у спальні… А от кохати можна тільки чоловіка чи жінку, дівчину чи хлопця. Тобто, особу протилежної статі.
Точна ознака справжньої любові або ж кохання, як я певен – це бажання зробити щось хороше, добре та приємне тому, кого любиш. Наприклад, подарувати букет квітів коханій дівчині. Або спекти батькові пиріг на день народження. «Любов – це насамперед відповідальність, а потім уже насолода, радість» - писав з цього приводу українській письменник та педагог Василь Сухомлинській. Справді, у такій тендітній сфері як любов треба бути дбайливим та обережним, щоб не зранити чужих почуттів.
Я вважаю, що немає людини, яка в житті не відчувала б любові. Як казав Тарас Шевченко: «Тяжко, тяжко в світі жить і нікого не любить». Любити треба хоча б тому, що це творить наше життя прекрасним.
