Н. дев'яносто вісім\дев'ять
Р. дев'яноста восьми\дев'яти
Д. дев'яноста восьмом\дев'ятьом
Зн. дев'яносто вісім\дев'ять
Ор. дев'яноста восьмома\дев'ятьма
М. (на) дев'яноста восьмох\ дев'ятьох
Н. сто дев'яносто вісім
Р. ста дев'яноста восьми
Д. ста дев'яноста восьмом
Зн. сто дев'яносто вісім
Ор. ста дев'яноста восьмома
<span>М. (на) ста дев'яноста восьмох</span>
Зустрілися у книжці два слова: Дороговказ і Мова.
— Мово,— зневажливо проказав Дороговказ,— чи не могла б ти поступитися мені дорогою, бо я, бачиш, довгий, тож можу ненароком тебе зачепити. І, взагалі, старших треба поважати!
— А я чомусь переконана, що всі слова рівні — довге ти чи коротке. Без жодного з нас не скласти речення.
— Е, не кажи, сестричко,— по-братньому глянув на Мову Дороговказ.— Я вміщую в собі аж двоє слів: Дорогу і Вказівку, а ти така маленька — що з тебе взяти?..
— Нічого, що я маленька, зате в мене багато відомих родичів. Можливо, навіть більше, як у тебе.
— Таке, Мово, кажеш — навіть слухати смішно. Помовчала б краще!
— Ось ти, любий Дороговказе, ненароком уже й назвав одного з моїх родичів. А криється він у слові помовчала, корінь якого пішов од мене, Мови.
— Так я тобі й повірив! Маєш мене за немовля?
— Я так не вважаю, але добре знаю, що й слово немовля — мій близький родич.
— З тобою, Мово, неможливо розмовляти, чіпляєшся ледь не за кожне вимовлене слово.
— Цього разу, Дороговказе, я схоплюся лише за двоє твоїх слів: розмовляти й вимовлене.
— Гаразд, гаразд, краще промовчу, бо є така примовка: хто мовчить, той двох навчить.
— До речі, братику, слова помовчу, примовка і мовчить — також з мого давнього роду.
— Я бачу, Мово, ти не простеньке слово.Цікаво, коли ти народилася і чому тебе так назвали?
— 0, це було так давно, що вже й люди забули, звідки я взялася. Кажуть, як слово я виникла ще тоді, коли люди тільки-но навчилися розмовляти, тобто видавати перші зрозумілі звуки: бурмотіти, мекати, або, як мовиться, молоти язиком. Я сама чомусь переконана, що моє ім'я бере початок від слова могти, бо хто з живих істот міг висловити свою думку вголос, той оволодівав Мовою. А це могли робити лише люди. Хто розмовляв, немов людина.
— Давай, Мово, складемо умову, я замовкну, а ти назвеш мені кілька імен своїх рідних. Домовилися?
— Згода, ось вони: промовець, мовлення, безмовний, вимова, відмова, умовляти, змова, змовник, замовник, замовлення, розмова, передмова, промова, розмовник, недомовка, обмова та багато інших.
— Шановна Мово, прошу вибачити за те, що трохи погарячкував. Від почутого я навіть мову втратив... Ось бачиш, знову згадав тебе. А заодно й примовку: «Про таких, як ти, в народі кажуть: хоч маленьке, зате важливеньке».
Ігор Січовик
привіт /привіт / а яке в тебе покликання?/ну...в якому розумінні/ ну те що ти умієш дуже добре/ну я добре малюю/а я добре співаю/але чому так?/я не знаю.хоч ми всі на землі люди/але ми кожен до чогось прикликані для цого ми створені на землі / ну так адже на цю тему скільки створено оповідань/напевно не дарма/адже у кожного свій поклик /і тому скільки на землі професій/це факт/тож я ще незнаю свого покликання але можу сказати що це пригодиться мені у житті /і мені теж/тож бувай/дозустрічі