(к о м п й у т е р), (а т е л' й е) ,(л' у б о в й у), (м е д а л' й о н), (б р и н' ч а т и)
В слові ательє звук -е- наближений до -и-
Конституція в моєму житті
<span> </span>
<span> Ми просто йшли: у нас нема </span>
<span> Зерна неправди за собою. </span>
<span> Т. Шевченко </span>
<span> </span>
<span> У житті суспільств та держав конституції відіграють особливу роль. Термін «конституція» (від лат. constitutio — установлення) вживали ще в період рабовласництва і феодалізму. У стародавньому Римі саме так називали постанови імператора. </span>
<span> Конституція є основним правовим актом держави — основним Законом, законом над законами, фундаментом розвитку соціальних та політичних відносин, гарантом забезпечення прав та свобод людини та громадянина. </span>
<span> Але що таке Конституція для кожного з нас? Це — шлях у цивілізований світ. Шлях цей не був усипаний трояндами, він був довгим та тернистим. </span>
<span> Україні завжди був притаманний демократичний республіканський устрій (його успадкували від народної ментальності державні структури війська Запорозького та Гетьманщини). Такий устрій крив у собі неабиякі можливості для саморозвитку нації. У Конституції, розробленої ще за гетьмана Пилипа Орлика, демократія була основним принципом. І хоча ця Конституція не була втілена в життя, не набула сили Закону, вона є унікальним історичним документом, цінною пам'яткою правової культури України. </span>
<span> Боротьба нашого народу за свої права, за права нації була штучно припинена жорстоким гнобленням царизму на довгі часи. Не маючи власної державності, Україна не мала й Конституції. Вона з'явилася тільки за часів УНР 1918 року. </span>
<span> І от, нарешті, нова віха в українській історії — 28 червня 1996 року о 9.30 ранку після двох діб безперервної та напруженої праці Верховна Рада України ухвалила Конституцію України — Основний Закон нашої суверенної держави (до речі, Україна — єдина держава на пострадянському просторі, яка парламентським шляхом отримала свою нову демократичну Конституцію). </span>
<span> </span>
<span> Нехай знають на всім світі, </span>
<span> Як ми погибали </span>
<span> І, гинучи, свою правду </span>
<span> Кров'ю записали. </span>
<span> (П. Куліш) </span>
<span> </span>
<span> Але кожна людина хоче, щоб її рідна країна піклувалася про неї та забезпечувала не тільки законодавчою базою, але і функціонуванням цієї бази у реальному, повсякденному житті. </span>
<span> Період, у який ми живемо, є переломним у розвиткові української культури. У країні ліквідовані всі цензурні контролюючі органи, суспільство звільнилося від панування марксистсько-ленінської ідеології. Немає більше перепон для розвитку науки культури, мистецтва (а я вважаю, що саме рівень цих показників демонструє рівень держави в цілому і тому є надзвичайно важливим не дати українській культурі занепасти). Наша країна перестала контролювати ці процеси, але вона їх більше і не фінансує. </span>
<span> Конституція України гарантує кожному громадянину здобуття безплатної середньої і вищої освіти. Для мене це є актуальним, тому що цього року я вступаю до вузу, а більшість з них перейшли на платне навчання і потрапити туди можуть тільки діти заможних батьків. До речі, одна з найбагатших країн світу — Федеративна Республіка Німеччина, — забезпечує своїм громадянам безплатну вищу освіту. Освіта потрібна всім, і її основи повинні бути закладені ще в дитинстві. Сучасній Україні потрібні люди з різнобічними знаннями, глибокою науковою підготовкою, вмінням вирішувати більш складні, ніж раніше, завдання у всіх галузях життя. </span>
<span> Від своєї держави я хочу дістати можливість йти обраним шляхом, стати висококваліфікованим спеціалістом та працювати в її інтересах. </span>
Сім’я Голованчиків любила обідати на свіжому повітрі, у дворі, за одним столом. Двір у них був розкішний: увесь заріс кропивою, лопухом, високим, більшим за коноплі, чорнобилем, курячою сліпотою, веселим колючим татарником. Цілий ліс стояв у дворі, а посеред того глухого лісу батько викошував на літо маленьку латку-галявинку, щоб збирати було куди дітей, та діти й так розлазилися, губилися в лопухах та під темною й дурноп’янкою бугилою, і догукатися малих бісенят часто не можна було до самої ночі.
На викошеній галявинці стояв у них стіл на одній нозі, на вербовому стовпчику, який прогнив біля землі і хитався. Це був і не стіл, а збита з дошок стільниця. На ній весело товклися вдень горобці, залишаючи за собою біленькі квіточки посліду. Лавки навкруг столу давно попадали, і, щоб на них сидіти, кожного разу діти-голованчики підмощували під них цеглу.
От сімейка всілася обідати. Половину місця за столом займала мати. Звали матір Оляна, Оляна Омелянівна, і була вона біла, пухка, уся розпливалася од пишного тіла. Світилася вона за столом, як тепла, обкупана сонцем хмара над лугом, хмара-паляниця, хмара-лебідка. А як світились її руки з ямочками, а її рум’янці на всю щоку!
Батько Голованчиків, просто Голованчик, сидів проти неї, немов сухий пеньок на дорозі. Він був дрібнуватий від роду, сухоплечий, нервовий, увесь порослий якоюсь наїжаченою темно-рудою щетиною.
<span>Коли вони вдвох, Оляна і Голованчик, виходили на вулицю, сусіди не раз лукаво переморгувалися, виглядали з дворів. Усім кортіло подивитися на цю показну пару. Пливла над землею дорідна Оляна, а коло неї, ледве дістаючи їй до плеча, швиденько тупав Голованчик, щось говорив їй, розтлумачував і тут же блискав прудкими в’їдливими очима у двори, на сусідів. «Ач! – стиха побуркував жінці. – Виглядають! Цирк їм тут!»</span>