Відійшли в минуле тих часи, коли все наше землю загарбали і поділили між собою сусідні держави. Нестерпно жилося українським людям у неволі. І почали смердоті втікати в пониззя Дніпра, задарма звані пороги, де були дикі степу. Втікачі називали собі козаками, тобто вільними людьми. На островах, що лежали посеред бистрої Дніпрової води, смердоті заснували Запорозьку Сич. Укріплення було б грізним й навіювало страх непрошеним гостям. Його оперізували високі земляні вали, глибоченний рів та сторожові башти. З бійниць націлювалися жерла гармат й самопалів. Підступи до Січі пильно охороняли дозорці. Хто виявляв ворожко військо, тепер запалював бочку з смолою — й стовп чорного дмитрика сповіщав далеко навкруги про небезпеку. Козаки оббирали з-поміж собі кошового отамана. Очолюване ним військо було б як одна сім'я. Витривалі і дужі, кмітливі і надзвичайно хоробрі, козаки лагодили опір найзапеклішому ворогові. Захоплені зненацька в поході, смердоті негайно могли побудувати із возів неприступну фортецю і мужньо боронилися проти війська, набагато дужчого за собі. Колі ж треба було б перечекати неминучу загрозу де-небудь при березі чи в плавнях, запорожець бравши у рот звичайнісіньку очеретину й тривалий годину міг просидіти под водою, дихаючи через трубочку. За звичаєм, запорожці голили собі бороди і голови, лишаючи лише довгі вуса і оселедець. Оселедець звисав із маківки, і часто його намотували на вухо. Одяг теж був незвичайний: червоні, як жар, й широченні шаровари, жупан, барвистий пояс, із-за якого стирчало кілька пістолів, шапка із китицею, при боці шабля та ще колиска із мідним ланцюжком мало не дуже до п'ят. Слава про волелюбних козаків-запорожців линула широким світом. Про них знала вся Європа й схід, смердоті залишили славну сторінку як лицарі честі і захисники рідної землі. Ця культурна спадщина нашого народу сьогодні мало досліджена. А це ж було б нашим пращурів віруванням, так саме, як ми віримо в Ісуса Христа. Тільки із чиєїсь легкої руки це нині назвали міфологією. Це був спосіб життя наших предків, спосіб гармонійного поєднання і ототожнення собі із природою. Давні українці малі свій Олімп, природа їм був живою, смердоті вірили в її чарівну силу. Крім головних божеств: Сварога, Дажбога, Перуна, Велеса, Ярила, Купала, смердоті поклонялися Сонцю, Місяцеві, зіркам, а також всім явищам природи: блискавці, морозу, вітру, вогню, воді тощо. У родинному колі особливими почестями був наділена Берегиня — найдавніша богиня добра і захисту людини від усякого зла. З годиною Берегиня стає «хатньою» богинею. Вона захищає оселю, усю батьківщину, малих дітей від хвороб, лиха, лютого звіра, смерти тощо. Зображалась чи вишивалась Берегиня на білих рушниках, що вивішу-чалися над вікнами і дверима, й мала захищати домівку від чорних сил. Образ Берегині вишивався на одязі, вирізьблювався на віконницях, ґанку. Невеликі зображення Берегині із глини чи міді носили на груд. Традиційне зображення Берегині — символічна постать жінки з застережливо піднятими руками. її образ із 14 століття входити до українського народно-прикладного мистецтва і дійшов до відома наших днів. Про це нагадує, зокрема, Київська Оранта з піднятими руками, аби стоїть на захисті всієї землі української.
Подробнее - на Znanija.com - znanija.com/task/4030999#readmore
<span>Ми звикли називати себе й суспільство, до якого належимо, українською нацією. Ми пишаємося національною історією, творимо національну культуру, розвиваємо національну економіку... А що ж означає таке популярне сьогодні слово «нація»? Учені досі не змогли дати йому точне визначення, однак стверджують, що нація - це певний колектив людей, які мають спільне походження, спільну культуру і, найголовніше, спільну мову. </span>
<span>Український народ має давню історію, він витворив оригінальну й неповторну культуру, відому всьому світові. </span>
<span>Однак найголовнішою його ознакою, що дає йому право називатися нацією, є мова - його найбільша духовна цінність, його суть, основа його буття. Саме мова формує і визначає свідомість, творить людину, культуру, історію. Це найдорожчий скарб, переданий українцям сотнями й сотнями попередніх поколінь, виплеканий у давньому переказі, у народній пісні, у влучній приказці. Пригадаймо слова Панаса Мирного: «Найбільше і найдо¬рожче добро в кожного народу - це його мова. Ота жива схованка людського духу, його багата скарбниця, в яку народ складає і своє давнє життя, і свої сподіванки, розум, досвід, почування». Народ без мови не існує, отже, плека¬ючи рідну мову, ми зберігаємо душу свого народу. </span>
<span>Від покоління до покоління, долаючи численні перешкоди, українці розвивали народну й літературну мови. Адже вільне, творче слово - це душа народу. Якщо в народу відібрати його мову, він зникне, втративши культуру та історію. Ось як про це свого часу сказала Ліна Костенко: </span>
<span>Нації вмирають не від інфаркту, </span>
<span>Спочатку їм відбирають мову. </span>
<span>Українська мова ввібрала в себе все найкраще, найніжніше, найвеличніше, наймудріше, найблагородніше, найпоетичніше і найболючіше - перший крик немовляти, яким воно сповістило про свою появу на світ, і останній зойк прощання людини зі світом, дзвінкий сміх щасливої дитини і зворушливий плач сироти, тугу чумаки в далекій дорозі і розпач кріпака на важкій підневільній праці, радість творчої праці та побратимської вірності і розчарування від холодної людської байдужості, блакить високого неба і золото пшеничних ланів, багрянець світанкових заграв і срібло перлистих рос, могутність бурхливого Дніпра і плин тихого Дунаю, міць столітніх дубів, що символізують силу української нації, і тихий шепіт шовкових трав, гіркоту поневірянь на чужині і від чуття піднесеності в молитві до Бога за рід свій, за Україну, за мир, добро і спокій на всій планеті. </span>
<span>А Вкраїни ж мова – </span>
<span>Мов те сонце дзвінкотюче, </span>
<span>Мов те золото котюче, </span>
<span>Вся давність і обнова - Українська мова. </span>
<span>(П. Тичина) </span>
<span>Мова дається одвіку й довіку, це - спадкоємність не лише в межах роду, а й цілого народу. Українська мова - це святі скрижалі нашої нації, тому її слід берегти, пишатися нею, завжди пам'ятаючи про її значення, про її рятівну, цілющу, відроджуючу силу: </span>
<span>Ми з нею відомі усюди, </span>
<span>Усе в ній, що треба нам, є, </span>
<span>А хто свою мову забуде, </span>
<span>Той серце забуде своє. </span>
<span>Вона, як зоря пурпурова, </span>
<span>Що сяє з небесних висот. </span>
<span>І там, де звучить рідна мова, </span>
<span>Живе український народ. </span>
<span>(В. Сосюра) </span>
<span>Один давньогрецький філософ казав: «Заговори, щоб я тебе побачив». Це дуже символічний вислів із глибоким змістом. Якими побачать українців інші народи, залежить від самих українців. Ми хочемо бути багатомовними та освіченими, хочемо, щоб про нас знав увесь світ. Для цього ми маємо засвітитися любов'ю передусім до рідної мови як до найсвятішого скарбу нашої нації. </span>