не пізно - складений іменний присудок, означення в реченні немає
Я знаю, у мене поганий почерк
Настала сніжна зима. Довго чекали цієї пори діти. Нікого не втримати вдома! Шум, сміх, галас на вулиці. З гірки мчать швидкі санчата, які несуть Лізу й Петруся. За ними летить цілий гурт хлоп’ят. Із захопленням стають на ковзани. Іринка й Наталочка. Неподалік швидко постає снігова баба. Керує роботою скульптор Оля. Тут же бігає кудлатий песик Тузя. З веселим сміхом діти падають у сніг, перекидаються. Веселі, збуджені, вони не помічають морозу.<span>
</span>
«Не чуєш, як літо пішло нашим городом?» — дивується мати. «Ні»,- кажу я з жалем, але враз уявляю собі, як десь неподалік у квітчастій, кинутій на плечі хустці широко бреде туманом літо. І од мене зразу відлітає сон.«Ось ходімо подивимось хоч на його сліди,- так само таємниче говорить мати.- Сьогодні літечко торкнулось руками до ягід, і вони почали паленіти». І ми виходимо з оселі, мати посміхаючись, а я позіхаючи.<span>
</span>