Осінь і зима нашого життя Життя минає дуже швидко. Здавалось, що дитинство ніколи не закінчиться і ми не станемо дорослими... Але спливають дні, місяці, роки, непомітно відлітають у спогади дитячі літа, приходить юність, потім зрілість, а потому - і невблаганна старість. Цю пору життя порівнюють з осінню і зимою - холодною, суворою, непоступливою, сумною... Мені чомусь хочеться поговорити саме про старість. Навколо так багато літніх людей. Я бачу їхні очі. На жаль, вони не завжди ясні та веселі, частіше - сумні, сповнені тривоги, а інколи й безнадії. Це вражає, викликає співчуття, наштовхує на роздуми. Найстрашніша річ - це самотня старість. Людина ніколи не зможе змиритися з нею. Виникає складне протиріччя між молодою душею і фізичною неміччю, що стає причиною глибокої трагедії особистості, особливо якщо поруч немає рідних і близьких людей. У давні добрі часи люди жили великими сім'ями. Старенькі дідусі й бабусі завжди відчували себе потрібними: з ними радились, до їхніх міркувань прислухались. Старих людей оточувала малеча: онуки, правнуки... В українських родинах існували певні етичні норми в ставленні до літніх людей. Радість спілкування з дітворою допомагала їм легше переживати втому, нездужання. Скільки добрих і цікавих казок переказано бабусями, скільки лагідних колискових проспівано, скільки цікавих книжок прочитано! Зараз, у наш непростий час, молоді сім'ї прагнуть самостійності, віддаляються від старих за будь-яку ціну, залишають їх наодинці з важкими проблемами, безпорадністю, спогадами... Мені дуже подобається вірш В. Симоненка "Старість", де поет так схвильовано розповідає про біль старості, страх самоти. Немічний дідусь, вислуховуючи докори сина та невістки, мовчки терпить всі образи, аби тільки залишитися біля дітей, "умерти на землі батьків": Все стерпить, хіба заплаче стиха, Дивлячись на добрих малюків. Все стерпить - докори, сором, лихо, - Лиш би вмерти на землі батьків. Звідки береться душевна черствість у ставленні до старих людей? Адже це порушення Божих заповідей, гріх, який карається такою ж самотою в життєву зиму. Над цим слід замислитися, бо життя минає так швидко...
Н. сто двадцять три р. ста двадцяти трьох д. ста двадцяти трьом з. сто двадцять трьом о. ста двадцятьма трьома 58 Н. п'ятдесят вісім Р. п'ятдесяти восьми Д. п'ятдесятьом вісьмом З. п'ятдесят вісім О. п'ятдесятьма вісьмома М. на п'ятдесятьох вісьмох 641 Н.В шістсот сорок один Р.в шестисот сорока Д.в шестистам сорока одному Зн.в шістсот сорок один Ор.в шістьмастами сорока одним М.в на шестистах сорока одном 195 Н. сто дев`яносто п`ять Р. сто дев`яносто п`ятьох Д.сто дев`яносто п`яти З.сто дев`яносто п`ять О.сто дев`яносто п`ятьма М.сто дев`яносто п`ятьох
Життя (підмет) як нива (присудок), збагачуйте (присудок) його (додаток) своєю (означення) щедрістю (додаток)- тоді (обставина) добрим (означення) словом (додаток) згадуватимуть (присудок) вас (додаток) люди (підмет).
Багато людей вважає, що їм*я та прізвище дуже сильно впливають на людину, багато думає зовсім навпаки. Але мені здається, що більшість всен-таки прихильники першої думки. Вже дуже давно для кожного імені існує тлумачення, і на мою думку, воно не могла взятися нізвідки, просто з повітря. Людство багато віків помічало риси, притаманні одному конкретному імені. Особисто я вірю, що багато чого у нашому житті залежить від того, яким ім*ям тебе нагородили з дитинства. З прізвищем зовсім інша справа. На жаль, у наш час, якщо у тебе воно невідоме, не цікаве суспільству, тобі буде дуже важко пробитися у люди. Дітям, народженим ппід щасливою зіркою - відомим прізвищем - легше йти по життю, але щоправда тільки тоді, коли в твоїх предків не Геростратова слава. Тому ще не ясно, що краще: самому зробити прізвище відомим чи вже народитися під таким?
Він не зовсім відповідає темі, але, мені здається, можно переробити у щось доволі пристойне
