На городі бузина, а в Києві дядько.
Язик до Києва доведе.
Не зівай, Хомко, на те й ярмарок.
Парочка - Мартин та Одарочка.
<span>Одного зимового вечора я поверталась із концерту. Було досить пізно, тому я вирішила не йти пішки, а зачекати маршрутне таксі. Дув холодний вітер, але снігу , нажаль, не було. Місто, наче вимерло, поблизу не було жодної людини. Надімною мерехтів лише старенький ліхтар.Раптом я почула якісь дивні кроки позаду мене. Щось бентежило мене. Через декілька секунд я відчула моторошне, важке дихання. В цей момент переді мною промайнуло безліч різних думок. Я боялась того, хто підходить до мене, але людська цікавість і страх перебороли мене. Я обернулась і дуже здивувалась, тому що я побачила… маму! Виявилося що вона зустрічала мене після концерту. Я розповіла матусі про вогонь страху, який горів у моїй душі. Вона зрозуміла мене і підбадьорила веселим жартом.Місто, як і раніше здавалось пустим, лише старий ліхтар освітлював пухкенькі сніжинки, які падали прямо у наші долоні!<span>
</span></span>
Зимова хуртовина панувала вчора в нашому місті. Ще зранку, сидячи на уроках в школі, я помітив, що погода псується. Спочатку за вікном стали падати з неба окремі сніжинки. Вітер підхоплював їх та відносив подалі. З часом сніг став падати густіше, а вітер ставав все сильніше. Сніжинки швидко кружляли у повітрі.
Небо затягли важкі снігові хмари, і воно набуло сірого кольору. На вулиці стало похмуро.
Коли після уроків я вийшов на шкільний ганок, то порив вітру одразу кинув мені сніг просто в обличчя. Вітер навіть здував сніг з кучугур та обсипав ним перехожих з ніг до голови. Почалася справжня завірюха. Дрібна сніжна крихта стала боляче сікти мені обличчя. Тому я прикрив обличчя шарфом та насунув шапку на лоба.
У цей день ми друзями вирішили не кататися на санках, а відразу розбіглися по домах.
Потім я чекав батьків з роботи. Дуже швидко впала темрява. А вітер зовсім розгулявся. У вікно я бачив, як люди йдуть вулицею та борються з хуртовиною,, ховаючи обличчя у комір. Тато з мамою прийшли додому та довго обтрушували сніг з одягу.. Папа показував мені, як у нього змерзли щоки: вони стали просто крижані. Він спочатку навіть не відчував, як я до них торкаюся.
Завірюха лутуювала весь вечір, завиваючи у дротах. А пізно ввечері я помітив, що нарешті стало тихо. На вулиці іскрився сніг, у казці. Було зовсім безлюдно. Всі поховалися по домівках від суворої зими.
У кожної людини є своя співуча пір”їнка.Є таке прислів”я :У кого є щаслива пір”їнка тот щасливий,а у кого немає-ні.У деяких людей є талант,а якщо у тебе його немає,то ти ще не визначив його.Ти не повинен сумувати що у тебе немає таланту,це співуча пір”їнка нам дає талант,а талант є у кожної людини.Пробуди у себе ту мить,у якій ти знайдеш свою пір”їнку.
Якось у звичайнісінький спекотний літній день я почула за вікном незвично гучне цуценяче скиглення. Я збентежено вибігла на вулицю і побачила маленьке щеня біля свого дому. Саме-самісіньке воно сиділо під стінкою та дивилося на мене очима, сповненими благання та надії.
Важко навіть уявити, як і чому воно опинилося у моєму дворі. Я вирішила взяти його до себе та доглянути за виснаженою без води та їжі тваринкою. Батьки були не проти нового мешканця. Ми назвали цуценятка Семком. Так почалася моя найбільша літня пригода.
Вигодуваний песик після відпочинку став таким жвавим та грайливим, що я не мала ані хвилини нудьги до кінця канікул. Ми зранку до вечора бавилися з ним. Походи на річку стали ще веселіші, а друзі згуртувалися навколо нас із Семком у справжню міцну команду.
Для мене Семко став подією літа та улюбленцем, сподіваюсь, на довгі роки. Для нього ж наша зустріч, мабуть, стала подією цілого життя. Отак звичайне літо змінило наші життя: я знайшла собі вірного друга, а песик – дбайливу родину.
