Справжній друг для мене – це, насамперед, людина, спілкування з якою не тільки дає мені задоволення, а й сприяє розвитку мене як особистості, людини. Мені здається, що, спілкуючись із друзями, люди можуть розвиватися не менше, ніж під час навчання чи читання книжок. Я маю на увазі не здобування нових знань – для цього достатньо погортати енциклопедію, а навчання духовне, духовне вдосконалення. Поширеною є думка, що друг – це той, хто знаходиться поруч, коли в тебе є якісь проблеми, тобто «пізнається у біді». Можливо, це так. Адже людина, яка кудись зникає, коли тобі потрібна допомога чи просто підтримка, навряд чи може зватися справжнім другом. Але це не єдине і не головне. Друг – той, хто поруч, коли в тебе все гаразд. Спробую пояснити свою думку. Мені відомі випадки, коли люди спілкуються тільки тоді, коли є певні проблеми: вони використовують одне одного для того, щоб розповісти про щось погане, поскаржитися. Вони є безкоштовними психологами одне для одного, і тільки. Зі справжнім другом має бути цікаво і тоді, коли все добре, бо в таких ситуаціях ти розумієш по-справжньому, чи потрібна тобі ця людина, якщо тобі від неї кічого не треба, Виходить ось такий каламбур, але він насправді передає моє ставлення до питання дружби. Приклади справжньої дружби ми спостерігаємо і в класичній літературі. Проте зазначимо, що найчастіше література окреслює лише частину, певний етап життя героїв. У реальному світі люди часто і радикально змінюються, іноді вони змінюються, як-то кажуть, «у різні боки». Тоді друзі можуть ставати настільки різними, що спілкування одне з одним їм більше не цікаве. Насправді різні люди можуть бути і найкращими друзями, вони тоді доповнюють одне одного, спілкування стає цікавішим, їм є чого навчитися одне в одного. Але в друзів мають бути однакові цінності, схожі духовні орієнтири, тоді вони зможуть порозумітися навіть тоді, коли їхнє ставлення до певних реалій різне. Духовні цінності людини можуть змінюватися з часом, і це може призвести до того, що дружба зникне. Мені це здається нормальним, це цілком природне явище, краще так, ніж дружба «за звичкою».
Я можу сміло назвати справжнім другом того,хто може мені допомогти у скрутний час,розвеселити,коли не має настрою,втішити,коли сталася якась біда.Зі справжнім другом можна разом ходити у парки,в кіно,в театри,адже нам буде обов`язково цікаво та весело.
Львів найстародавніше місто в Ураїні.Воно велике й красиве.В Львів приїжджають туристи з усіх країн світу. Там є дуже багато цікавих місць. Є шоколадна фабрика. Є шахта де видобувають каву. Я вже подорожувала Львовом й хочу поїхати туди ще раз.
Ответ:
Я би хотів побачити Львів, це дуже прекрасне місто.Говорять що це одно зі стародавних міст Украіни.Ще тут дуже дружні та добрі люди, які прийдуть на допомогу.Я дуже хотів(ла) прогулятися по центру цього міста.
Объяснение:
Ніщо так легко не зводить, зближаючи і єднаючи нас, як дорога.
Міжміська електричка шуміла через поля. Не було нічого дивного й незвичайного, коли, зустрівшись в електричці, я відразу заприяз нився зі скульптором Іваном Будним. Мені ім понувало його відкрите, розумне обличчя. Різ кий злам брів, стулені губи і, як вмерзлі обіч невеликого рота, складки свідчили не лишепро вольовитість, а й про те, що цей чоловік уміє стримувати задушевність, не виставля ючи її напоказ, як сентиментальну нікчем ність.
Менш ніж через чверть години я довіда вся, що він їде на день народження своєї мате рі в рідне село Чорний Дунаєць.
Коли електричка зупинилась, Іван Будний ніяково, аж якось знічено запропонував:
— А то ходімо... Побачите мою роботу, од ну з моїх робіт.
Ми висіли з електрички. Перед нами, кіло метрів півтора від полустанка, відкривалося село, островуючи серед хлібів. За роздумами я й нестямився, як заасфальтованою доріж кою підійшли до пам’ятника.
— От! — тільки й мовив скульптор, і я здо гадався: одна з його робіт.
Пам’ятник жінці — Мотрі Будній, як свід чив напис — стояв на низькому постаменті.
— Кілька слів про себе. Дозволите? Ба чите, я народився в евакуаційному обозі — на шляху, на початку війни. Обоз зупинився в цьому селі. Налетіли літаки, посипалися бомби. Я так і не знаю, хто була моя мати. Мо тря Будна знайшла мене, немовля, серед міси ва людських тіл і крові. Знайшла, принесла і прийняла до своїх шести. Її чоловік не повер нувся з війни. Ми росли чередою. Я завжди хотів їсти. Найбільше — деруни. Гарячі, зі сковороди. Перші були мої. Сусідки дорікали й шпетили маму: «Та він тобі голову об’їсть. Хіба мало, що ти вдова солдатка? Хіба ти його народила?» А мама відповідали: «А таки так, я народила його з народної біди...» Мати тяж ко робили. Буряки, буряки — ланище, а на ньому і мати і ми, діти, з ними. Перепочивши, мати підіймали свої руки й казали: «Пальці, діти пальці — сини, дочки мої...»
Ми мовчки стояли перед пам’ятником. Обличчя Мотрі Будної було повне великої муки і великого болю, але не виражало приреченос ті. Різець скульптора вловив безперервний, безконечний рух мислі на її задуманому чо лі — робити діло, бо воно спільне. Хіба ми всі не коріння одного дерева? Цей різець вловив і сам висвіт материнської душі, який не згасає у зморшках під очима.
— Іване! Іване!
До нас, власне, до скульптора хтось гукав. Він відгукнувсь:
— А я вже тут! — Казав мені: — Мої брати і сестри — наша гал айстра. Ми кожного року збираємось на мамині іменини.
<span>До нас наближалися громадкою жін ки і чоловіки, ведучи дітей. Ішли, пропахлі сонцем,— народ серця, народ розуму, народ рук — до своєї матері.</span>
Хлопці вирішили допомогти бабусі скопати город, аж раптом у землі вони знайшли скарб.Спочатку хлопці не могли повірити своєму щастю і продовжували викопувати скарб ще швидше. Коли вони дісталися до дна, вони побачили зовсім маленький ящичок з замком. Хлопці дуже засмутилися, адже вони не знали як відкрити скарб. І вони вирішили на допомогу покликати бабусю. Коли бабуся прийшла на город, вона дуже зраділа, що хлопці викопали їй таку велику яму, адже їй така і потрібна була. Але коли вона дізналася, що вони знайшли, вона дуже здивувалася. Їй теж було цікаво, що всередині і тому вона взяла коробку і попрямувала до свого сарай, щоб відкрити її. Хлопці пішли за нею. Бабуся дуже довго намагалася відкрити коробку, і нарешті у неї це вийшло. Вони все стривожено чекали відкриття скарбу, вони хвилювалися і раділи одночасно. Коли коробка відкрилася, хлопчаки прокинулися. Насправді це був сон. Вони засмутилися, але все ж вирішили допомогти бабусі.
