Семья дяди Левонтия живёт бедно, но ярко. Когда хозяин получает зарплату, не только его семью, но и всех соседей охватывает какая-то "неспокойность, лихорадка". Тётка васёна быстро раздаёт долги, и один день все бесшабашно гуляют, а уже через несколько дней опять приходится занимать. Их отношение к жизни показано через отношение к дому, в котором "были одни ребятишки и ничего больше".Окна у них кое-как застеклены (их выбивает довольно часто пьяный отец) , посередине избы находится "раскорячившись" печка. Эти детали подчёркивают, что живёт семья дяди Левонтия как придётся, не задумываясь. Герой рассказа, находясь рядом с левонтьевскими ребятишками, попадает под их влияние.
Лермонтов-один из первых поэтов-литераторов,который начал использовать в своих произведениях тематику психологии.Позже, Федор Достоевский работал в похожем жанре.Впервые в русской литературе,писатель не стал давать отзывы о действиях простого человека,а предложил читателю самому сформулировать и дать характеристику поступкам героя.В произведении была рассмотрена тема любви,дружбы,предательства.Человек рассматривался больше с точки зрения психологии,как живое существо со своими повадками, и именно поэтому Печорин среди других героев произведений, стоит особняком.
Ответ:
Мировая война ворвалась в СССР неожиданно для простых людей. Если политики еще могли знать или догадываться, то народ уж точно пребывал в неведении вплоть до первой бомбежки. Советы не смогли подготовиться полномасштабно, и наша армия, ограниченная в ресурсах и вооружении, в первые годы войны вынуждена была отступать. Хоть я и не был участником тех событий, я считаю своим долгом знать о них все, чтобы потом рассказать обо всем детям. Никогда мир не должен забыть о той чудовищной схватке. Так считаю не только я, но и те писатели и поэты, которые рассказали о войне мне и моим ровесникам.
Прежде всего, я имею в виду поэму Твардовского «Василий Теркин». В этом произведении автор изобразил собирательный образ русского солдата. Это жизнерадостный и твердый духом парень, который всегда готов идти в бой. Он выручает товарищей, помогает мирным гражданам, каждый день у него – молчаливый подвиг во имя спасения Родины. Но он не строит из себя героя, ему хватает юмора и скромности держаться просто и делать свое дело без лишних слов. Именно таким я вижу своего прадеда, погибшего в той войне.
Еще мне очень запомнился рассказ Шолохова «Судьба человека». Андрей Соколов – тоже типичный русский солдат, судьба которого вместила все горести русского народа: он потерял семью, попал в плен, и, даже вернувшись домой, едва не угодил под суд. Казалось бы, не под силу человеку выстоять под таким напористым градом ударов, но автор подчеркивает, что не один Андрей стоял – все стояли на смерть ради спасения Родины. Сила героя в его единстве с народом, который разделил его тяжкую ношу. Для Соколова все жертвы войны стали родными, поэтому он берет к себе сироту Ванечку. Такой же доброй и стойкой я представляю себе свою прабабушку, которая не дожила до дня моего рождения, зато, будучи медсестрой, выходила сотни ребятишек, которые сегодня учат меня.
Кроме того, я помню рассказ Шаламова «Последний бой майора Пугачева». Там солдат, безвинно получивший наказание, сбегает из тюрьмы, но, не сумев добиться свободы, убивает себя. Меня всегда восхищали его чувство справедливости и мужество его отстаивать. Он – сильный и достойный защитник отечества, и за его судьбу мне обидно. Но ведь те, кто сегодня забывает тот беспримерный подвиг самоотверженности наших предков, ничуть не лучше властей, что посадили Пугачева и обрекли его на гибель. Они даже хуже. Поэтому сегодня я хотел бы быть похожим на того майора, который не побоялся смерти, лишь бы отстоять правду. Сегодня правда о той войне нуждается в защите, как никогда раньше… И я ее не забуду благодаря русской литературе 20 века.
Пародія на лицарські романи XVI століття побачила світ на початку XVII століття. Саме в цей час відомий іспанський письменник епохи Відродження Мігель Сервантес написав свій роман "Дон Кіхот". Метою твору, за словами автора, було знецінення лицарських романів, які монополізували книжковий ринок XVI століття.
<span>Замисливши написати пародію на лицарський роман, Сервантес постійно вводить у свій твір ситуації з лицарських романів, нещадно їх спотворюючи. Лицарський роман під пером письменника втрачає свою романтичну "впевненість". Усе найкраще, що було в такому романі, втрачає свою привабливість. </span>
<span>Видатний лицар чарівної вроди завжди був окрасою лицарського роману. Герой Сервантеса зовсім не схожий на цей образ. Це не юнак, а людина середнього віку, непривабливої зовнішності. Лицарські романи так вплинули на свідомість героя, що Алонсо Кехано назвав себе Дон Кіхотом з Ламанчі та подався шукати подвигів. Він натяг на себе іржаву зброю, сів на стару шкапу, обрав собі даму серця та пустився у мандри. Дамою серця Дон Кіхота стала сільська дівчина, яку він називав Дульцінеєю Тобоською. Незабаром у нашого лицаря з'являється зброєносець Санчо Панса, який також мало скидався на зброєносців лицарських романів. Мирний землероб Санчо Панса ніколи не був відважною та мовчазною людиною, якою зображувався завжди зброєносець у лицарських романах. Проте він дає розумні поради Дон Кіхоту. Наприклад, коли вони опинилися серед скель і Дон Кіхот вирішив розірвати на собі одяг та битися головою об каміння, Санчо Панса радить йому не вбитися з першого разу. Це зауваження відразу ж викриває усю химерність лицарських романів. Традиційні ситуації, звеличені у них, стають комічними дурницями у романі Сервантеса. Бій Дон Кіхота з вітряками або з баранами спотворює "великі подвиги" лицарів середньовіччя. </span>
<span>Кумедність та божевілля Дон Кіхота дивним образом поєднуються з його мудрістю. На думку Санчо Панси, у красномовстві та мудрості Дон Кіхот не поступався відомим церковним проповідникам. Але Дон Кіхот мріє не про небесне, а про земне щастя для всього людства, і завжди готовий дати пораду та допомогу тому, хто їх потребує. Дон Кіхот закликає Санчо Пансу судити про все, не керуючись "законом особистого свавілля". "Нехай сльози бідняка викликають у тебе більше співчуття, ніж нарікання багатія", - каже Дон Кіхот. </span>
<span>Проте, наділяючи свого героя привабливими рисами, зображуючи його борцем за справедливість, Сервантес у той же час постійно ставить його у кумедні ситуації. Метою автора було показати, що навіть такій доброзичливій людині, як Дон Кіхот, не під силу змінити щось у цьому світі, де панує егоїзм та влада грошей. Хоча Дон Кіхот позитивно впливав на Санчо Пансу, проте щодо всього людства йому не вдалося відновити золотий вік лицарства. </span>
<span>Роман завершується поверненням до героя здорового глузду. Перед смертю Дон Кіхот відмовляється від лицарських романів та усіх своїх химерних ідей. Іронізуючи над безглуздими витівками свого героя, Сервантес у той же час захоплюється моральною красою, що так рідко зустрічалась у часи корисливості, егоїзму та бездуховності.</span>
Не более
9-10 лет было Алёше
