Весёлый щенок громко косточку грызёт ,никому не отдаёт . Будет грызть её весь день ,очень вкусно и ему не лень .Закопает под кустом и оставит на потом . Будет косточка расти ,мясным деревом цвести .
Тарас Бульба — истинно народный герой. Несмотря на то, что нет доказательств реального существования прототипа этого героя, мы смело предполагаем что он был. И такой Тарас Бульба был не один, а множество смелых и сильных казаков, истинных патриотов, с честной и гордой натурой, именно они творили историю своего народа.
"Не ложась уже больше спать, она растопляла печь, чистила картошку заправляла обед и так хлопотала по хозяйству до ночи."
Герої вічної поеми Гомера «Іліада» Ахілл і Гектор — найхоробріші воїни ахейського та троянського військ. Вони змагалися у вправності та силі, обидва загинули під час Троянської війни. Так хто ж із них най-гідніший? Ахілл, або Ахіллес,— син царя мірмідонян у Фессалії Пелея та морської богині Фетіди. Прагнучи загартувати сина, Фетіда купала його у водах Стіксу, тому Ахілл мав єдине вразливе місце — п’яту, за яку тримала його мати. Ахіллові була провозвіщена смерть під час Троянської війни. Мати, щоб уникнути цієї долі, переодягла сина у дівоче вбрання й віддала до двору царя Лікомеда, де він і виховувався. Одіссей, бажаючи залучити до ахейського війська майбутнього воїна, під виглядом купця запропонував дочкам Лікомеда жіночі прикраси і зброю. Дівчата кинулися до прикрас, Ахілл же обрав зброю. Так Одіссей знайшов майбутнього воїна і намовив його вирушати під Трою. Вирушаючи на Троянську війну, Ахілл знав, що загине,— так казала йому мати — але, вибираючи між коротким, але уславленим життям та довгим, але бездіяльним, герой обрав коротке. Гектор — старший син царя Трої Пріама й цариці Гекуби, чоловік Андромахи. Він віддасть своє життя за нерозважливе кохання свого молодшого брата Паріса до Єлени Прекрасної. Гектор і Ахілл — справжні воїни. На їх рахунку чимало подвигів і перемог під час Троянської війни. Але подолати одне одного їм не просто: обидва сильні, фізично загартовані, витривалі. І навіть у вирішальному поєдинку, якби не допомога Афіни, хто знає, чи був би переможений Гектор. Гомер підбирає порівняння до поведінки воїнів, підкреслюючи, що вони — гідні супротивники: порівнює Ахілла з соколом, що полює на горлицю дику, з псом, який жене молодого оленя, але й Гектор, на його думку, дуже схожий на високолетного орла, який хоче вхопити ягня або зайця. Дужі, сміливі, мужні — хіба можуть бути воїни кращими, ніж вони? Мабуть, ні, тому що ці герої ще й віддані своїй батьківщині. Мужньо боронить рідну змучену Трою Гектор, схаменувшись, повертається до рядів ахейського війська Ахілл. Якими ж іще якостями наділені герої поеми «Іліада»? Гектор — герой, але ніщо людське йому не чуже, і він довго не наважується стати до ґерцю з Ахіллом. Зрозумівши підступність богів і супротивника, він мужньо бореться, до останньої хвилини свого життя прагне бути мужем, гідним поваги й захоплення. Прагне домовитися з улюбленцем Афіни про видачу тіла переможеного рідним, але засліплений гнівом Ахілл запевняє, що ніяких домовленостей між ними не буде. Ахілл — улюбленець богів і ахейців, красень і взірець воїна. Але він — теж жива людина і робить вчинки, про які потім шкодує: йде з війська — гинуть ахейці, його друг Патрокл, знущається над тілом Гектора — потім плаче разом з Пріамом над спільною трагедією учасників війни. І до Гектора, і до Ахілла одноплемінники ставляться з великою повагою: пригадайте, як голосять троянці, дізнавшись про загибель свого героя, плаче Андромаха, тужить Пріам, як поважають та які надії покладають на Ахілла — свого найкращого воїна — ахейці. Ахілл і Гектор — справжні герої, справжні чоловіки. Для давніх греків вони були ідеалом воїна, героя, людини. Такими вони залишаються і для нас. А те, що Гомер змалював не лише їхню силу, але й слабкості, ще раз переконує: вони герої, але все ж таки люди. І ми теж можемо піднестися, дотягнутися до них.
Лермонтов не просто показывает героя, но хочет объяснить и обосновать его характер условиями той жизни, которую ведет Григорий Александрович. Для этого автор нарушает хронологию повествования. Главы в романе расположены не по порядку происходящих событий, а по внутренней логике, которой придерживается автор. Они должны следовать в таком порядке: “Тамань”, “Княжна Мери”, “Фаталист”, “Бэла”, “Максим Максимыч”, “Предисловие к журналу”.
В новелле «Фаталист» мы видим настоящую «схватку с судьбой» . Намерение провести жестокий эксперимент со своей жизнью выдает натуру рискованную и противоречивую. Пари с Вуличем — это не просто спор двух людей, стремящихся отстоять свою правоту. Это одновременно попытка бросить вызов высшим силам, доказать, что человек способен на свой личный выбор.
В финальной части «Фаталиста» мы встречаем интересное высказывание Печорина:
«Я люблю сомневаться во всем: это расположение ума не мешает решительности характера — напротив; что до меня касается, то я всегда смелее иду вперед, когда не знаю, что меня ожидает. Ведь хуже смерти ничего не случится — а смерти не минуешь! »
На последних страницах романа Печорин называет себя и свое поколение «жалкими потомками, скитающимися по земле без убеждений и гордости, без наслаждения и страха… неспособными более к великим жертвам ни для блага человечества, ни даже для собственного счастья… » Это и упрек лучшим людям эпохи, и призыв к гражданским подвигам.
В повести «Фаталист» поставлен и решен вопрос о том, может ли критически мыслящий человек проявить свою волю и бороться с пороками общества, к которому сам принадлежит. Если принять точку зрению фаталистов, утверждающих, что миром правит неведомая и неотвратимая сила (рок, судьба) , то борьба невозможна и потому бессмысленна.
<span>Выйдя победителем из смертной схватки с преступником, Печорин усомнился в существовании предопределения ибо остался жив не по воле рока. Его спасли от неминуемой, казалось бы, гибели хладнокровный рассудок, строгий расчет и храбрость.</span>
