Маленькое дело лучше большого безделья
<span>Так же, как те господа адвокаты и</span>
<span>фабриканты носили под своими сорочками и фраками якобы скрытого в их груди</span>
<span>волка, так же и этот волк якобы скрыто носил в своей крепкой, покрытой</span>
<span>шерстью груди упрятанного в ней человека, разнородные чувства, мелодии</span>
<span>Моцарта и тому подобное. Стараясь учитывать необычные обстоятельства</span>
<span>ангажемента и идти навстречу ожиданиям публики, смышленый предприниматель</span>
<span>(который давно знал, что даже самые дикие звери не бывают такими капризными,</span>
<span>опасными и непредсказуемыми, как публика) придал клетке несколько диковинный</span>
<span>вид, развесив в ней несколько эмблем с изображением человековолка. Это была</span>
<span>такая же клетка, как и все остальные, с железной решеткой и ворохом соломы</span>
<span>на полу, но на одной из ее стен висело великолепное зеркало в стиле ампир, а</span>
<span>посередине клетки было поставлено маленькое пианино с открытой клавиатурой,</span>
<span>и наверху, на его слегка пошатывающемся корпусе, стоял гипсовый бюст короля</span>
<span>поэтов Гете.</span>
<span>В самом звере, который пробудил в людях столько любопытства, совсем не</span>
<span>было заметно чего-либо привлекательного. Он выглядел именно так, как и</span>
<span>должен выглядеть обычный степной волк, lupus campestris. Чаще всего он</span>
<span>неподвижно лежал в углу, подальше от зрителей, покусывал свои передние лапы</span>
<span>и глядел перед собой пристальным взглядом, как будто перед ним вместо</span>
<span>прутьев решетки была одна лишь необъятная степь. Иногда он вставал и</span>
<span>несколько раз прохаживался туда-сюда по клетке, тогда на неровном полу</span>
<span>покачивалось пианино и наверху вместе с ним встревоженно покачивался</span>
<span>гипсовый король поэтов. До посетителей зверю было мало дела и, надо сказать,</span>
<span>что на большинство из них его внешний вид действовал скорее разочаровывающим</span>
<span>образом. Однако и относительно того, как он выглядел, имелись разные</span>
<span>суждения. Многие говорили, что это четвероногое создание всего лишь самая</span>
<span>обычная, не имеющая никакого выражения зверюга, тупоумный заурядный волк и</span>
<span>все тут, и что "степной волк" это вообще не зоологическое понятие...</span>
Олег Ольжич – син відомого українського поета Олександра Олеся (справжнє прізвище – Кандиба) – прославився як поет, публіцист, вчений-археолог, історик, громадський і політичний діяч. Після 1923 року він живе і працює в еміграції в Берліні, Празі, викладає в Гарвардському університеті Америки.
У творчому доробку письменника – кілька поетичних збірок (“Рінь”, “Вежі”, “Підзамчя”), оповідання для дітей “Рудько”, публіцистичні статті, наукові дослідження з археології. Творчий стиль Ольжича як поета близький до поетики неокласицизму. Його найбільше цікавили образи минулих епох, адже він був істориком. У його поезіях оживають античні боги і герої – Андромаха, Гектор, галли; борці за волю України під синьо-жовтими стягами і ті, хто йдуть з ними на прю, борючись із “своїм невблаганним сумлінням”.
Творче кредо Олег Ольжич висловив у лаконічному за формою (усього 8 рядків) вірші “Господь багатий нас благословив”. У жодну з названих збірок цей вірш не увійшов. Він, як і ряд інших його поезій (“Пророк”, “Ясне мерехтіння кіна”…), є зразком інтелектуально-філософського осмислення буття. Поезія перегукується також із творами, у яких звучить ідея жертовності за національне визволення України (цикл “Незнаному Воякові”, “Городок 1932”). Недаремно Олег Ольжич мав славу українського націоналіста, власне, через це він і змушений був емігрувати.
Не здійснилась за коротке життя поета його мрія – бачити Україну самостійною, незалежною державою. У 1944 році Ольжич був закатований фашистами у концтаборі Заксенхаузен (неподалік Берліна). Німецьким загарбникам, як і поневолювачам з боку радянської Росії, не хотілося бачити Україну вільною. І ті, і ті готували для неї ярмо. Вона була джерелом робочої сили, багатим на природні копалини краєм, місцем, де можна поживитись плодючими землями, деревиною. Одна тоталітарна система повстала проти іншої, і в цій борні такими необхідними для самосвідомого українця стали господні “дари”, яких не зможе відняти ніхто:
Любов і творчість, туга і порив,
<span>Відвага і вогонь самопосвяти!</span>
Ответ: спешить нечего (не к спеху)
Объяснение: