Жило було собi тигреня. Воно було Дуже миле й гарненьке. Любило гратися та ïcти м'ясо. I ось одного разу його батьки сказали, що вiн вже доволi самостiйний для того, щоб ходити на полювання з батьком. Й ось настав той самий день. Тигреня та його тато пiшли на полювання разом. Коли ж вони повернулися тигренятку дуже сподобалося ходити на полювання. Та с тих самих пiр маленьке тигреня ходило на полювання з батьком й нiколи не поверталося без здобичi (Конец)
Жил-был тигр. И была у него семья. Самая настоящая крепкая семья — крепкая, надёжная. Младшего из детей тигра звали Тигриша. Он был хоть маленький, но проворный — с цепкими лапами, а главное — с красивыми полосками. Но вот однажды тигрёнок полоски потерял. Не все, конечно. Смотрит на себя в зеркало — а части полосок не хватает. Малыш здорово расстроился. — Я какой-то не до конца полосатый, — сказал сам себе Тигриша. — Ещё надавно полоски у меня были. Расстроенный тигренок вышел на улицу. Мимо него важно прошествовал бурундучок. С полосками! — Привет, Тигриша, — сказал бурундучок. — Славные полоски ты дал мне поносить. Мне они очень нравятся. — Так вот куда пропали мои полоски, — подумал опечаленный тигрёнок.- Как я мог об этом забыть? Наверно, просто заигрался. — Раз они тебе так нравятся, бурундучок, носи их, у меня и других полос много. С тех пор бурундучок своим полоскам не нарадуется. А тигрёнок стал внимательнее к своим полоскам относиться. Пригодятся ещё!Як тигреня родичів шукало<span>ОповіданняУ тигра-тата й тигриці-мами було симпатичне смугасте тигреня. Воно не мало ні братиків, ні сестричок. І йому ні з ким було гратись. Одного разу тигреня запитало тигрицю:– Мамо! А в нас є родичі? Які вони? Тигриця поспішала на полювання, тому сказала лишень: – Так, звісно, є. Вони смугасті, як і ми. Й подалася у джунглі. Тато теж дуже поспішав – на роботу в цирк. Тому повторив: – Так-так, смугасті. І полюбляють їсти м’ясо. Й побіг на електричку. Тигреня замислилося: де ж цих родичів шукати? У джунглі йти самому страшно, а в місто – дорослі заборонили, кажуть – заблукаєш.І тут прямо на нього вибігла якась тварина, вся в чорну й білу смужечку.– Привіт! – гукнуло тигреня. – Ти наш родич? Тварина сторожко відступила на кілька кроків і мовила:– Ні, не ваш. Наші родичі – коні. – Але ж ти в смужечку, як і я. – Ну то й що? – відповіла тварина. – Ми зовсім різні. Ось поглянь: у тебе кігті, а в мене – копита. – То хто ж ти? – запитало тигреня. – Я – зебра. Вона повернулась і подалася геть.Тигреня рушило на пошуки. Серед трави воно побачило невідоме йому створіння з прозорими крильцями, яке перелітало з квітки на квітку. Тіло його було розфарбоване чорними і жовтими смужками – майже як у тигрів. Тигреня торкнуло лапою квітку. Створіння злетіло з неї, незадоволено задзижчало і закружляло перед його носом:– З-забіяко! Ти заважаєш мені збирати мед. – А навіщо тобі мед? – спитало тигреня. – Хіба ти не м’ясо їси? Адже ми родичі. – Ні, не родичі. Наші родичі – оси і джмелі. У нас, бджіл, є крила, а у вас немає. У вас – зуби, а в нас – жало. Після цих слів бджілка стрімко злетіла вгору і зникла з очей.– Отакої! То хто ж наші родичі? – уголос подумало тигреня. – Виходить, одних смужок тут замало. І раптом воно почуло шурхотіння в кущах. За мить звідти висунулася симпатична чорна мордочка і сказала:– Няв! Я – твій родич. – Привіт! – радісно вигукнуло тигреня. – Як тебе звати? – Кіт,– сказав чорний звір. – Ну, кошеня,– додав, побачивши, який він маленький поряд із тигреням. – Але ж ти не смугастий. А моя мама сказала... – По-перше, ми, коти, буваємо і смугасті,– перебило кошеня. – А по-друге, це не головне. У нас із тобою ще є багато родичів – леопарди, барси, пантери, леви. І хоч вони бувають зі смужками, з плямами і без них, ми дуже схожі. Адже всі ми – з родини котячих. Тигреня і кошеня бігали й гралися цілий день. А увечері тату й мамі тигреня сказало:– Я тепер знаю, хто наші родичі. Познайомлюся з ними усіма – й ніколи не нудьгуватиму. или </span>
Климко – сирота, головний герой автобіографічної повісті Григора Тютюнника. Образ Климка втілює ідеал людини. У маленькій сирітській душі Климко носив стільки доброти, милосердя і співчуття до знедолених і стражденних, що не побоявся в одинадцять літ вирушити в далеку дорогу по сіль, аби тільки допомогти близькій людині — своїй учительці — не померти з голоду. Скільки натерпівся й намучився за свою двотижневу дорогу маленький лицар, скільки разів ризикував бути вбитим, замерзнути десь на полі під копицею — адже йшла війна і заходити в села було небезпечно. Та хлопчик ішов: його вело дорогою поневірянь милосердя. Зовнішність Климка: «Климко йшов босий, у куцих штанчатах, старій матросці, що була колись голубою, а тепер стала сіра, та ще й в дядьковій Кириловій діжурці. Тій діжурці, як казав дядько, було «сто літ», і не рвалася вона лише тому, що зашкарубла від давньої мазути» Риси характеру Климка: а) щирий, добрий, працьовитий; б) мужній, вольовий; в) благородний, чуйний, уважний, турботливий г) винахідливий. Прагнення Климка а) прагнення навчитися; б) відповідальний за доручену справу; в) шанобливе ставлення до дружби Значення образу Климка а) залишився сиротою, так само як і автор твору; б) виховувався у дядька, який теж загинув від німецької бомби; в) риси характеру.
Описание- Чеширкий кот очень загадочный ! Его улыбка очень широка и красива , а его шерсть пушистая и цветная там есть и серый и белый и чёрный.A его глаза переливаются от тёмно синего до бирюзового..Вот такой прекрасный чеширский кот!
<em>У товаристві лад – усяк тому радіє.</em> <em> Дурне безладдя лихо діє,</em> <em> І діло, як на гріх,</em> <em> Не діло – тільки сміх.</em>
<em> Колись-то Лебідь, Рак та Щука</em> <em> Приставить хуру узялись.</em> <em> От троє разом запряглись,</em> <em> Смикнули – катма ходу…</em>
<em> Щó за морока? Щó робить?</em> <em> А й не велика, бачся, штука, -</em> <em> Так Лебідь рветься підлетіть,</em> <em> Рак упирається, а Щука тягне в воду.</em>
<em> Хто винен з них, хто ні – судіть не нам,</em> Та тільки хура й досі там.
Риси: покірний роботящий пишається своїм походженням любить волю здатний до критичного мислення поважає Степана
Цитати:
«Супроти вітру довго не пробіжиш, і розумніше до часу прикинутися, лишившись у душі вільним, аніж бути скореним насправжки»; «Я інакший, ніж вони…»; «А коли здохне, люди здеруть шкуру і закопають під ліском»; «Він усе забуває, окрім, одного: тремтливої ілюзії волі та влади»; «Серед усіх робіт він найбільше недолюблював крутити привід і їздити до міста»; «Білому коневі бувало завжди по-справжньому гірко, коли його зневажали та били».