тема вічне кохання матері
ідея показати,що материнська любов, завжди поряд з дитиною,і вона її завжди оберігає
5-стопний ямб з періхєем.
епітети збирався навесні,мамине шиття,вишите життя
порівняння переплелись,як мамине шиття
символ-антитеза червоне-то любов,а чорне-то журба
метафори життя водило
повтори кольори
рефрен
И
Вподобати
<span>
Про війну українськими письменниками сказано і
написано дуже багато. І це зрозуміло: вся історія нашого народу
пов'язана з постійною загрозою іноземного вторгнення, з необхідністю
відстоювання своєї свободи і незалежності. З українських історичних дум і
пісень, поетичних і прозових творів про Велику Вітчизняну війну ми
дізнаємося про подвиги наших дідів і прадідів, завдяки їм краще
усвідомлюємо, які страждання приносить людству війна.
Серед творів українських митців про людину і народ на війні особливо
виділяються оповідання й кіноповісті Олександра Довженка (1894—1956).
Довженко народився в містечку Сосниці на Чернігівщині в багатодітній
родині. Джерелами його таланту стали неповторна краса придеснянської
природи, влучне народне слово і чудова пісня, багатство і своєрідність
духовного світу людей, що його оточували з дитинства. Після закінчення
Глухівського учительського інституту Довженко випробував себе в різних
професіях: він учителював, був дипломатом, художником-ілюстратором і,
нарешті, кінорежисером. Але саме як автор фільмів, сценарист і режисер
Довженко зміг проявити себе на повну силу творчого обдаровання. Він став
одним із найвизначніших кінорежисерів світу. Справжнім шедевром німого
кіно називають фільм Довженка "Земля". 1958 р. на всесвітній виставці в
Брюсселі 117 відомих кінознавців з 20 країн серед 12 найкращих фільмів
усіх часів і народів назвали "Землю" </span>
Ответ:
Объяснение:
Соціально-побутова повість І. Нечуя-Левицького "Кайдашева сім'я" — один із кращих творів української літератури. У ній письменник гостро висміяв усе те огидне, що було породжено соціальною дійсністю пореформеної доби: обмеженість, егоїзм, жадобу до власності. Письменник стверджує, що приватновласницька психологія членів Кайдашевої родини призводить до повсякчасних сварок і чвар. Г. Нечуй-Левицький так правдиво і реалістично зумів зобразити зло від індивідуалізму у середовищі приватних власників, їх егоїстичну обмеженість, що всім стало ясно, що потреба перебудови суспільного ладу стала гострою і неминучою. Довів, що доки існуватиме приватна власність на землю і природні багатства, доти існуватиме ворожнеча між людьми.
Минуло багато років від дня створення повісті. Минуло вже навіть понад століття. Змінювалися й суспільно-політичні формації. На зміну феодальному устрою прийшов капіталістичний, потім соціалістичний, який теж у свою чергу був змінений. Змінювалися не тільки суспільно-політичні формації, але й психологія людей. Проте егоїзм та індивідуалізм, жадоба до наживи і жорстокість завжди засуджувались. Але, на жаль, виявилися настільки стійкими, живучими, що існують і зараз. І у нашому житті живуть кайдашеві звички.
Кайдаші мали своїх прототипів — сім'ю Мазурів із села Семигори, яка "прославилася" постійними бійками та колотнечею. Сім'я Кайдашів внаслідок боротьби і сутичок за власність стають дріб'язковими, жалюгідними, жорстокими. Власне кажучи, ми бачимо розпад колишньої патріархальної родини.
<span>Ой співанки-коломийки, в'язанку з них в'яжу,
Як попросять заспівати, я ся не відкажу.</span><span>Як я стану коломийки співати, співати,
Засмієшся, і затужиш, і станеш гадати.
Ой дрібонько коломийка, дрібонька, дрібонька,
Одна мила, друга люба, третя солодонька.
- Звідки мої співаночки! – питаються люди.
В полонинах, буковинах ростуть вони всюди.
Та я собі заспіваю, тоненько засвищу,
Стільки знаю співаночок, як трави та листу.
Ой повіяв буйний вітер, повіяв, повіяв,
Та він мої коломийки по горах розсіяв.
Коломийку заспіваю, як ми веселенько,
Коломийку заспіваю, як болить серденько.
Коли собі заспіваю, то журба щезає,
Бо то ж наша коломийка такі чари має.
Ой Матію та Матію, відколи тя прошу.
Зроби мені коновочки, най співанки ношу.
Зроби одну, зроби одну та зроби ще другу,
Одна буде про весілля, а друга про тугу.
Ой я собі заспіваю двома голосами.
Один піде понад лугом, а другий лісами.
Ой щебече соловейко у мене на груші,
Кожен так собі співає, як йому на душі.
Співаночки-складаночки, я вас не складала,
Вас складали парубочки, а я переймала.
Я посію пшенечиньку, а вродиться льоночик,
Коби таки до роботи, як до співаночок.
А я годна льонок брати та годна стелити,
А я годна заспівати та й годна робити.
Ой коби ми, подружечко, голосочки склали,
Ми би своїх легіників співанками вкрали.
Та хоч би всі зорі впали й писарями стали,
Ще би наших співаночок не переписали.
Через тиждень була хвора, бо робота була,
А в неділю подужчала, бо музику вчула.
Коломийку заспівати, коломийку грати,
Або тоту коломийку легко танцювати.
Коломийка, коломийка та й коломийочка,
Кості би ся розписали, якби не сорочка.
Чи ти мене, моя мамко, купала в романці,
Що я така охочая в неділю до танців.
Ой дрімуча коломийка, дрібуча, дрібуча,
Ото мені спобоболося дівчина робоча.
Ой пішов я танцювати, та змилив ногами,
Більше я ся та й підпирав носом і руками.
Ой пішов би козака та й пішов би польки,
Коби миска кисилеці та миска фасольки.
Черевички невелички, ніженька маленька,
Танцюй, танцюй, дівчинонько, доки молоденька.
Та я міхом обертаю, та я міхом кручу,
День би тебе дівко побив, як ся з тобою мучу!
Ой буде вже коломийки, ой буду, ой буде,
Бо вже мене, молодого, болить попід груди.
Але файно скрипка грає, нікому співати,
Сидить милий за ворітьми, ніким наказати.
А я йому наказую перепеличками,
А він мене відсилає та й ластівочками.
Ластівочки-щебетушки не хочуть сідати,
Не корить мня заспівати, лишень погуляти.
Тато добрий, тато добрий, мати не лихая,
Не боронять погуляти, поки молодая.
Ой як мені не гуляти, коли в мене мати
Ой постилить і укриє. – Лягай доню спати!</span><span>Пусти мене, моя мати, та й на вечорнички,
То там хлопці чорноброві, плетуть рукавички.</span><span>Закувала зозулина, сіла на лозину,
Ей, люблю, мамко, літо, ще ма люблю зиму.</span><span>Бо уліті на роботі сонечко пече мя,
А узимі, люба мамко, ледве жду вечера.</span>
Образ Мирослави Мирослава — головна героїня повісті І. Франка «Захар Беркут», дочка боярина Тугара Вовка. Головна героїня закохана в Максима Беркута. Риси характеру Мирослави: а) сердечність; б) доброта; в) скромність; г) ніжність, вміння кохати д) порядність; е) вірність. є) Вольові риси: готовність віддати життя за щастя народу і за коханого; сила волі; мужність.
образ Максима Максим — наймолодший син Захара Беркута, перейняв ідеали батька, хоробро б’ється у першій сутичці з монголами. Закоханий у боярську дочку — Мирославу. Максим Беркут зовнішність: «…його хороше, сонцем обпалене і здоровим рум’янцем осяяне, одверте, щире лице» «мов здоровий дубчак між явориною, визначався між усім тухольським парубоцтвом» «…Молодий гірняк»; «…перший удалець на всю тухольську верховину, син тухольського бесідника Захара»; Риси характеру Максима Беркута Вольові якості: наполегливість; цілеспрямованість; мужність; велика сила волі; незламність, твердість; готовність до самопожертви; свідомість обов’язку. «Усюди був однаковий, спокійний, свобідний в рухах і словах..» «В його серці, смілім і чистім, як щире золото…»
Захар Беркут — центральний персонаж повісті, ватажок тухольської громади. Йому вже понад 90 років, і все своє життя ця людина віддала громаді. «Громада — то був його світ, то була ціль його життя»,— пише автор. «…Се був сивий, як голуб, звиш 90-літній старець, найстарший віком у цілій тухольській громаді. Батько вісьмох синів, із яких три сиділи вже разом із ним між старцями… Високий ростом, поважний поставою, строгий лицем, багатий досвідом життя й знанням людей та обставин, З. Беркут був правдивим образом тих давніх патріархів, батьків і провідників цілого народу, про яких говорять нам тисячолітні пісні та перекази. Невважаючи на глибоку старість, Захар Беркут був іще сильний і кремезний. …Сад, пасіка й ліки — се була його робота». Риси характеру Захара Беркута добрий і волелюбний; відвертий і чесний; працьовитий; розсудливий і мужній; витриманий.
характеристика Тугара Вовка Тугар Вовк — тухольський боярин, якому князь пожалував землі Тухольчини. Вважає себе вищим за громаду і хоче насаджувати нові порядки. Відмовляється віддавати Мирославу за Максима бо вважає простого смерда недостойним боярської дочки. Видав монголам плани руської дружини напередодні битви на Калці, та знову стає зрадником, приводячи монголів до Тухлі.
характеристика Бегадир Бурунда • «…Один із начальників монгольських, мужчина величезного росту й геркулесової будови тіла, з лицем темно-оливкової барви, одітий у шкіру степового тигра, що все разом аж надто свідчило про його походження з туркоманського племені. Се був страшний, безтямно-сміливий і кровожадний войовник, суперник у славі з Кайданом. Монгольські загони, які він провадив, лишали по собі найстрашнішу руїну, найбільше число трупів, найширшу ріку пожеж. Він безмірно перевищав Пету своєю відвагою, перед його шатром кожного вечора було два рази більше свіжих голів, ніж перед шатром усякого іншого вояка».