Словно маленькое солнышко распускается календула в садах, палисадниках, на клумбах. В народе говорят, что когда-то цветок был золотой монеткой, которая лежала в кармане у Солнца среди других монеток, но когда Солнце присело на пенек, одна монетка выскочила из кармана и упала на землю, а утром на этом месте вырос удивительный цветок, очень похожий на Солнце.<span>
Научное название календулы происходит от латинского слова calendae, обозначающего первый день каждого месяца. Можно предположить, что поводом для отождествления растения с началом нового цикла послужили его соцветия, которые во время цветения постоянно сменяют друг друга. Видовое название календулы – officinalis – связано с её лечебными свойствами (от лат. officina – «аптека»). Благодаря своеобразной форме плодов в народе календулу называют ноготками. В русском фольклоре сохранилось древнее сказание о происхождении этого названия. В нем повествуется о том, что водной бедной семье родился мальчик. Рос он больным и слабым, поэтому звали его не по имени, а просто Заморышем. Когда мальчик подрос, он познал секреты целебных растений и научился с помощью них лечить людей. Со всех окрестных деревень стали приходить к Заморышу больные. Однако нашёлся злой человек, который позавидовал славе лекаря и решил извести его. Как-то в праздничный день поднёс он Заморышу кубок вина с ядом. Тот выпил, а как почувствовал, что умирает, позвал людей и завещал закопать после смерти ноготок с его левой руки под окном отравителя. Выполнили его просьбу. Выросло на том месте лекарственное растение с золотыми цветками. В память о добром лекаре люди назвали этот цветок ноготками. Первые Христиане называли календулу «Золото Марии» и украшали ею статуи матери Спасителя. В древней Индии из календулы плели гирлянды и украшали ими статуи святых. Календулу называют иногда «невеста лета» из-за тенденции цветка поворачиваться за солнцем.
Календула символизирует постоянство в любви, поэтому ее часто использовали в букетах или в венках. В юго-восточной Европе есть поверье: чтобы добиться верности возлюбленного нужно выкопать землю из следа его ноги, насыпать ее в горшок и посеять в нее календулу. Цветки также использовали как средство против колдовства. Иногда знахари при лечении больных предлагали им просто смотреть на цветки календулы, считалось, что болезни при этом должны уйти сами собой.</span>
Образ Марусі Чурай — це образ з легенди, ми не знаємо достеменно, чи жила вона насправді. Найімовірніше Маруся Чурай справді жила на Полтавщині у XVII ст., складаючи пісні, яких співала вся країна, а деякі з них співають і досі. Якою видається читачеві Маруся? Це дівчина, яка мала дар від Бога: не тільки дар співати й складати пісні, але дар кохати, бути щирою та чистою: Красива я була, правда? Схожа на свою матір. Смілива я була, правда? Схожа на свого батька. Співуча я була, правда? Схожа на свій народ. Напевне, ці рядки чи не найкраще розповідають нам про Марусю Чурай. І саме через ті рядки виникає думка про те, що образ Марусі Чурай є символічним: вона й є в певному сенсі образом народу, з його співучою нескореною й нескоримою душею, з душевною чистотою й несправедливо сповненим страждань життям. Марусю називають у романі голосом, піснею й душею народу. Вона, напевне, такою і є. На долю дівчини припадає багато випробувань, життя зрештою надламує її душу, вона ніби втрачає свій голос, втрачає здатність жити легко й радіти життю, але душевна чистота, прагнення кращого якщо не для себе, то для свого народу залишається з Марусею до останніх її днів. Образ Марусі Чурай — образ митця свого часу, який органічно зливається з образом України. Постать реальної дівчини з народу, обдарованої чарівним голосом і поетичним світосприйняттям, виростає до символу, ніби вбираючи в себе духовний потенціал Вітчизни. За словами Івана, Маруся — це голос України, душа її. «Звитяги наші, муки і руїни безсмертні будуть у її словах»,— каже про поетесу Іван Іскра. Таку ж характеристику дає дівчині и гетьман Богдан Хмельницький, який говорить, що «п пісні — як перло многоцвітне, як дивен скарб серед земних марнот». Справжній митець, Маруся, наділена даром глибше й гостріше за інших відчувати світ, близько перейматися людськими радощами й стражданнями. У свідомості читача образ Марусі Чурай зливається з образом України не лише тому, що її підносять до символу інші герої роману, а передусім через те, що в ній уособлені кращі моральні риси українського народу, його найвищі духовні злети, кращі моральні переконання і судження митця своєї доби, оскільки тема митця і мистецтва проходить через історичний роман у віршах «Маруся Чурай» наскрізно. Для Ліни Костенко Маруся Чурай — не просто вродлива дівчина з її природним бажанням кохати й бути коханою, щасливою в сімейному житті. Вона — натура творча, а тому особлива. Радощі й жалі простих людей дівчина чутливо вбирає в себе як свої: «Ця дівчина не просто так, Маруся. Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа». Так говорить про героїню Іван Іскра, який розуміє чарівність її вроди, високість душі й талант художника. Йому якраз імпонує саме здатність тонко відчувати, шляхетно поводитися навіть у побуті. У зображенні головної героїні Ліна Костенко майстерно переплітає особисте і загальнонародне. Усе в романі не просто відбувається на тлі історичних подій: кожен вчинок, кожен характер історично обумовлений. Так, історія сім’ї Марусі, загибелі мужнього батька пояснює багато що у її характері, ставленні до людей і світу. Починається роман сценою суду, в якій виявляється ставлення різних людей до дівчини. Для одних вона — гордість, душа народу, для інших — убивця. Сама ж Маруся, болісно переживаючи особисту драму, мовчить, не говорить про те, що зілля Гриць випив сам, що те зілля призначалося їй. Донька Гордія та Горпини Чураїв увібрала в себе все краще, чим наділені були її батьки, увібрала в душу свою, у свій талант усе краще й від рідного народу. Ще змалечку дівчина була наділена, крім надзвичайної вроди, ще й величезним поетичним даром, бо могла, не стараючись і не напружуючись нітрохи, говорити віршами про звичайні, повсякденні, побутові речі. Вірші, за спогадами сучасників і очевидців, так і сипали з неї, рими добиралися легко й природно, маючи під собою багатюще народне джерело. Смерть батька стала очевидно, для дівчини тим поворотним моментом, коли дитячі словесні забавки вилилися в глибинну пісенність душі, у непереборну потребу творити, таку не сильну, як потреба живого дихати, чути, бачити мислити... А доля геніїв нашого народу, як правило, нелегка. Не раз людська підлота, заздрість, підступність, користолюбство трощили, нищили людські долі, топтали ніжний цвіт почуття. І через це пройшла Маруся: безвольний коханий Григорій Бобренко, що під впливом хижої й владолюбної матері залишає дівчину, у яку був закоханий іще з дитинства и з якою разом виріс, і бере собі за дружину Ганну (Галю) Вишняк, племінницю Полтавського полковника Мартина Пушкаря, доньку осавула Федора Вишняка. Маруся, що чекала Гриця з походу, зберігаючи йому кришталеву вірність, у розпачі звертається у своїх піснях то до Бога, то до людей, то до зрадливця — коханого, але долі повернути не може.
<span>Содержание [убрать] </span>1 Биография1.1 Детство и юность1.2 1840-е годы1.3 Пребывание в Оренбургском крае1.4 Петербургский период1.4.1 Адреса в Санкт-Петербурге2 Шевченко как поэт2.1 Национальные мотивы2.2 Религиозно-нравственные мотивы2.3 Политические мотивы2.4 Образы семьи3 Шевченко-художник4 Литература4.1 Издания4.2 Переводы5 Память5.1 Названы в его честь5.2 Мемориальные доски5.3 Изображения на деньгах5.4 Изображения в филателии5.5 Памятники Шевченко5.6 Киновоплощения5.7 Другое6 См. также7 Примечания8 Литература9