Основу формирования казахской народности составили племена андроновцев
Сельское хозяйство Древнего Рима переживало особенный подъем в I-II вв. до н.э. В то время римляне выращивали не только злаковые культуры, наиболее распространённые в античном хозяйстве, но и разводили виноградники, оливковые рощи и плодовые сады. Семена для них завозились из Греции, Малой Азии, Африки. Существовали даже особые питомники, в которых деревья и лозы высаживались в правильном порядке, тщательно удобрялись и обрабатывались.
В то же время римляне не забывали и о зерновых культурах. Здесь также уделялось особое внимание удобрению и обработке земли. Постепенно менее требовательные с точки зрения ухода, но и менее ценные культуры (полба, ячмень) были заменены более качественной пшеницей. Из зерновых культур также выращивались овес, конопля и кунжут.
Ідея об'єднання Великого князівства Литовського з Польщею втілювалася в життя доволі довго: від 1385 p., коли між двома державами було укладено Кревську унію. Відтоді різноманітні угоди-унії обговорювалися й підписувалися вісім разів, позаяк кожна з держав мала вагомі причини для об'єднання. Велике князівство Литовське прагнуло здобути союзника в боротьбі з Московією. Виснажливі війни (особливо Лівонська війна 1558—1583 pp.) коштувала Литві значних територій, величезних людських жертв і загрожувала цілковитим поглиненням з боку Московії. Українську, білоруську та литовську шляхту, крім того, приваблювала польська модель державності з притаманними їй політичними правами і становими привілеями для шляхти. Українці схилялися до об'єднання з Польщею й через необхідність пошуку надійного захисту своєї землі, оскільки протидія можновладців Великого князівства Литовського спустошливим набігам татарських і ногайських орд була неефективною. Прагнули об'єднання і в Польщі: польська шляхта сподівалася в такий спосіб розширити свої володіння, адже в самій Польщі вільних земель уже майже не було.
Чергова унія обговорювалася на Люблінському сеймі 1569 р. Півроку польські та литовські посли не могли дійти згоди. Представники Польщі пропонували унію, за якою Велике князівство Литовське зливалося з Польським королівством в одну державу, своїми в Литовському князівстві мали лишатися тільки адміністрація та судочинство. Це змушувало литовських послів чинити опір: вони прагнули якомога повніше зберегти державну окремішність свого князівства. Врешті 1 липня 1569 р. сейм виніс ухвалу про унію двох держав: Великого князівства Литовського й Польщі.
Нову державу — Річ Посполиту, утворену внаслідок унії, мав очолювати виборний король, спільний сейм і сенат. Угоди з іншими державами належало укладати від імені Речі Посполитої. Литовська й польська шляхта отримувала право на володіння маєтками на всій території Речі Посполитої. Ліквідовувалися митні кордони, запроваджувалась єдина грошова одиниця.
Загострення внутрішньої кризи другої імперії: ФранціяУ 1866 р. у Франції почався новий економічний криза. Він супроводжувався подальшим загостренням внутрішньополітичної положення і посиленням робітничого і демократичного руху. Широкі верстви дрібної і середньої буржуазії, що страждали від конкуренції великого виробництва, біржових спекуляцій, зростання податків, не приховували свого обурення бонапартистською режимом, його реакційної внутрішньої і авантюристической зовнішньою політикою. Передові шари буржуазної інтелігенції активно виступали проти уряду. Багато її представники примикали до групи «нових якобінців», що захоплювалися традиціями Французької революції XVIII ст. Навіть частина великої буржуазії, з різних причин незадоволена політикою Наполеона III, відмовляла уряду у своїй підтримці. У 1869 р. буржуазно-ліберальна опозиція здобула велику перемогу на виборах в Законодавчий корпус. Число депутатів-республіканців збільшилася. Правда, серед них переважали помірні буржуазні республіканці. Бонапартистское уряд намагався подолати зростаючий політичну кризу шляхом посиленого лавірування між різними класами. Починаючи з 1868 р. було проведено кілька поміркованих ліберальних реформ. Законодавчий корпус отримав право обирати свою президію, був ослаблений поліцейський контроль над печаткою та зборами. Однак ці заходи не виправдали очікувань уряду. Досить було уряду лише злегка відкрити віддушини, як кипевшее під спудом суспільне невдоволення негайно прорвалося назовні. Велике враження на сучасників надавали твори Віктора Гюго, непримиренного супротивника бонапартистського режиму. Перебуваючи в еміграції, Ст. Гюго ще в 1852 р.