Что такое одиночество? Все мы понимаем, что это состояние человека, который остался совсем один. Ему не к кому обратиться, не с кем поговорить. Но бывает и так, что человек чувствует себя одиноким и в окружении людей. Почему так? Это происходит, когда его никто не понимает, когда он не чувствует ни с кем родства и близости. Тогда номинально человек как бы находится в обществе, но реально он одинок.
Всегда ли одиночество приносит человеку дискомфорт, грусть и тоску? Конечно, нет. Иногда он даже сам стремится побыть один, чтобы обдумать какие-то важные для него вещи, отдохнуть от людей, побыть в тишине. Одиночество полезно, когда человеку хочется разобраться в себе, послушать любимую музыку или насладиться природой. В такие моменты у талантливых людей рождаются творческие порывы, а иногда и шедевры.
Но часто одиночество все-таки угнетает человека. Наша тяга к социализации толкает нас на поиски общения. Нам нужны близкие люди, которые поймут нас и поддержат.
Жили-были старик со старухой. Жили ладно, дружно. Все бы хорошо, да одно горе — детей у них не было.
Вот пришла зима снежная, намело сугробов до пояса, высыпали ребятишки на улицу поиграть, а старик со старухой на них из окна глядят да про свое горе думают.
— А что, старуха, — говорит старик, — давай мы себе из снега дочку сделаем.
— Давай, — говорит старуха.
Надел старик шапку, вышли они на огород и принялись дочку из снега лепить. Скатали они снежной ком, ручки, ножки приладили, сверху снежную голову приставили. Вылепил старик носик, рот, подбородок. Глядь — а у Снегурочки губы порозовели, глазки открылись; смотрит она на стариков и улыбается. Потом закивала головкой, зашевелила ручками, ножками, стряхнула с себя снег — и вышла из сугроба живая девочка.
Обрадовались старики, привели ее в избу. Глядят на нее, не налюбуются.
И стала расти у стариков дочка не по дням, а по часам; что ни день, то все краше становится. Сама беленькая, точно снег, коса русая до пояса, только румянца нет вовсе.
Не нарадуются старики на дочку, души в ней не чают. Растет дочка и умная, и смышленая, и веселая. Со всеми ласковая, приветливая. И работа у Снегурочки в руках спорится, а песню запоет — заслушаешься.
Прошла зима.
Начало пригревать весеннее солнышко. Зазеленела трава на проталинах, запели жаворонки.
А Снегурочка вдруг запечалилась.
— Что с тобой, дочка? — спрашивает старик. — Что ты такая невеселая стала? Иль тебе не можется?
— Ничего, батюшка, ничего, матушка, я здорова.
Вот и последний снег растаял, зацвели цветы на лугах, птицы прилетели.
А Снегурочка день ото дня все печальнее, все молчаливее становится. От солнца прячется. Все бы ей тень да холодок, а еще лучше — дождичек.
Раз надвинулась черная туча, посыпался крупный град. Обрадовалась Снегурочка граду, точно жемчугу перекатному. А как снова выглянуло солнышко и град растаял, Снегурочка заплакала, да так горько, словно сестра по родному брату.
За весной лето пришло. Собрались девушки на гулянье в рощу, зовут Снегурочку:
— Идем с нами, Снегурочка, в лес гулять, песни петь, плясать.
Не хотелось Снегурочке в лес идти, да старуха ее уговорила:
— Поди, дочка, повеселись с подружками!
Пришли девушки со Снегурочкой в лес. Стали цветы собирать, венки плести, песни петь, хороводы водить. Только одной Снегурочке по-прежнему невесело.
А как свечерело, набрали они хворосту, разложили костер и давай все друг за дружкой через огонь прыгать. Позади всех и Снегурочка встала.
Побежала она в свой черед за подружками. Прыгнула над огнем и вдруг растаяла, обратилась в белое облачко. Поднялось облачко высоко и пропало в небе. Только и услышали подружки, как позади простонало что-то жалобно: «Ау!» Обернулись они — а Снегурочки нет.
Стали они кликать её:
— Ау, ау, Снегурушка!
Только эхо им в лесу и откликнулось.
Тема долі байстрюка, розкрита у новелі "Кумедія з Костем", яка була надрукована у 1910 році, була не новою для української літератури, адже від появи Шевченкової "Катерини" та інших творів минуло багато часу. Однак В. Винниченко зумів по-новому підійти до розгляду даної проблеми. Автору вдалося зобразити соціальні та моральні вади суспільства не через прямий осуд конкретних винуватців народження "байстрюків", а завдяки розкриттю обставин життя й психології самих жертв. Новела розпочинається із категоричної думки автора про свого головного героя: "З Костем сталася чудна кумедія... ". Письменник називає його "кумедним хлопцем". Вся "кумедність" його полягала в тому, що він, непривабливий, з "ріденькими, гостренькими" зубами, "нізащо не кусався", коли його били і ніколи не плакав.
Однак письменник розкриває нам, що за Гостевою непривабливістю, відчайдушністю та дещо зверхньою поведінкою криється біль, прагнення привернути до себе увагу, комусь сподобатися, доказати, що він все-таки людина, а не якась істота, про яку всі одностайно кажуть: "байстрюк". Автор уважно виписує найдрібніші деталі в показі поведінки й зовнішності Костя: він схожий на "забитого боязкого собаку", що вишкіряє зуби й гавкає або гарчить в обличчя кожному, хто насміхається з нього. Кость постає перед читачами як безправна, зацькована, несправедливо ображена й принижена усіма дитина. Яскравим свідченням цього є такі рядки: "Як його вже не били і хто вже його не бив: і ланові, і кухарки, і скотарі, і свинопаси, ні за що не плакав! Уже й на парі йшли не раз, що заплаче, таки ні... Його так і прозвали за це "кам'яним виродком".
У Костя прокидаються надії, коли він дізнається про свого батька. Згодом помічаємо дивну ніжність до недопалка, що побував у руках батька - пана. Кость міцно тримає його, як найдорожчу в світі річ ("То татове! "), яка хоча б трохи пов'язує його з батьком. З тим недопалком у руці він і помирає, з тим недопалком і поховають "кам'яного виродка". Спроба кухарки забрати недопалок несподівано викликала сльози, "як горох" - вони, як і оті "хр-р-р! ", розкривають глибокий розпач "впертого" хлопчика від усвідомлення власної "нічийності". Твір пройнятий протестом проти нелюдського в людях і співчуття до "кумедного Костя".
Новелу "Федько - халамидник" Винниченко також розпочинає із характеристики головного героя: "Це був розбишака - халамидник". Але разом з тим ми довідуємося, що Федько був не лише шибайголовою, а й чесною, благородною людиною. Автор виділяє провідну рису свого героя: "Спокій був... ворогом" Федька, "з яким він боровся на кожному місці" - це є ключем до розуміння його "гріхів": перекидання діжок з водою, ламання хаток, відбирання змія тощо. Поведінка Федька на перший погляд дещо зухвала, адже "ходить руки в кишені", "картуз набакир", "чуб йому стирчаком", "очі хутко бігають", під час повені "одяг на ньому весь мокрий", "чобітки аж порижіли од води, шапка в болоті" І назва "Федько - халамидник" цілком підходить до твору.
Однак чимраз більше розкриваються і позитивні риси характеру Федька: він попереджає про свої вчинки, а коли його карає батько, не плаче, не проситься, "не обідає, що більше не буде", в усьому відразу признається, ні на кого не перекладає власну вину. Навіть бере на себе вину Толі, хоча той і думає зневажливо про свого товариша з бідної робітничої околиці. "Тому "босявка" й "халамидро" є улюбленцем хлопців, які в критичні хвилини називають його не інакше, як "Федя". А коли Федько перходить річку, його однолітки "починають од щастя пищати, боротись, кидати каміння у кригу".
<span>Властива для новелістичного жанру й несподівана розв'язка: смерть Федька. Автор про це говорить коротко, лаконічно: "...На кладовище йшли хлопці зо всіх сусідніх вулиць. Спірка, Стьопка і Гаврик плакали навзрид". Як бачимо, жодної авторської оцінки.</span>
Ответ:
D повести «Евгений и Юлия» , ещё В. В. Сиповским названной «яркой литературной иллюстрацией к факту, выхваченному из жизни» , создан сюжет, в котором разрушается соответствующее сентиментальным представлениям об идеале безмятежное существование чувствительных героев на лоне природы. В идеальную жизнь идеальных героев вмешивается случай - смерть Евгения, воспринимаемая как проявление воли Провидения, рока, судьбы. У Карамзина, несмотря на соответствие событийной канвы повести будущему клише романтической баллады, которой свойственна ситуация разрушения мирного круга бытия, функции мотива иные, нежели, например, в классических балладах Жуковского, где мотив рока связан с наказанием, карой небес за грех . В художественном содержании повести обнаруживается иной аспект: своеобразный эмоциональный протест автора масонской идее о благости смерти . Смерть, считали масоны, - своеобразное спасение человека от греховного будущего.
Напротив, персонажи повести Карамзина глубоко страдают: мать и невеста после смерти Евгения «живут во всегдашнем меланхолическом уединении» . «Меланхолическое уединение» в контексте повести возможно интерпретировать как «тихое отчаяние» , заполненное в финале молитвой и «помышлениями о будущей жизни» время Юлии и матери Евгения вселяют надежду и становятся способом преодоления отчаяния.
Объяснение:
