Описание жизни и образов московского дворянства очень напоминает строки грибоедовского «Горя от ума» . Глухой муж одной из московских барынь, ее шпиц, «архивны юноши толпою» (Молчалин у Грибоедова «числился по архивам» ) как будто перешли со страниц комедии на страницы романа Пушкина. Об их умственных и культурных интересах автор пишет так: «Татьяна вслушаться желает В беседы, в общий разговор, Но всех в гостиной занимает Такой бессвязный, пошлый вздор» .
Тем не менее поэт многое готов простить жителям этой столицы за подвиг «сердца России» в войне 1812 года, за то, что она не склонила головы перед Наполеоном и «готовила пожар Нетерпеливому герою» , за то, что это сердце Родины и родной город для каждого русского человека («Москва… как много в этом звуке Для сердца русского слилось! Как много в нем отозвалось!») .
Несмотря на все недостатки, москвичи остались хлебосольны и гостеприимны, они с радушием принимают приехавших родственников в свой круг: «Родне, прибывшей издалеча, Повсюду ласковая встреча» , что также вызывает симпатию и сочувствие со стороны поэта.
Столичное петербургское светское общество подробно изображено автором в первой и восьмой главах романа «Евгений Онегин» , в которых мы знакомимся с историей детства и юности Онегина и с историей жизни Татьяны после замужества. При изображении аристократического светского общества юмор и ирония Пушкина превращаются в сатиру. Изображая «цвет столицы, и знать, и моды образцы» , поэт показывает нам «необходимых глупцов» , «с виду злых» дам, Проласова, «заслужившего известность низостью души» , «на все сердитого господина» , «перекрахмаленного» нахала путешественника. По мнению автора, любой умный и здравомыслящий человек должен рано или поздно «условий света свергнуть бремя» и «отстать от суеты» . Именно так произошло с Онегиным, когда его первое юношеское увлечение светом проходит и они с автором становятся друзьями.
Точно так же относится к «удовольствиям» светской жизни и Татьяна Ларина. Попав в высшее светское общество Петербурга, Татьяна вовсе не в восторге от него. Ей плохо тут, она чувствует бездушие, фальшь, неестественность и неискренность окружающих ее людей. Все это она подчеркивает, когда говорит Онегину, что готова отдать «ветошь маскарада» светской жизни, «Весь этот блеск, и шум, и чад За полку книг, за дикий сад, за наше бедное жилище…» .
Если для поместного и московского дворянского общества у А. С. Пушкина находятся добрые слова, и он пишет в романе о каких то достоинствах, а не только о недостатках их представителей, то никаких добрых слов о петербургском обществе мы в романе не находим. Даже действие романа в обоих случаях, когда речь идет о столице, происходит зимой, такой же холодной, как официальный столичный город.
<span>Таким образом, можно сказать, что подробно и полно изображая жизнь различных слоев русского дворянства в романе «Евгений Онегин» , показывая нам поместные и столичные его слои, автор все свои симпатии отдает помещикам, живущим в деревне, сохранившим связи с народными традициями и прекрасные нравственные жизненные принципы</span>
Твір "Тіні забутих предків" захопив мене надзвичайною красою зображення гуцульського побуту, органічністю злиття світу міфологічно-казкового і світу реального, нарешті, красою кохання Івана та Марічки.
<span>Казкового характеру твору надають легенди та оповіді, якими він наповнений, трохи незвичайний місцевий колорит, діалектна мова, загалом світобачення, притаманне героям, міфологічний характер сприйняття світу. </span>
<span>З самого початку твору вимальовується перед нами сівіт, наповнений міфологічними істотами, світ духотворний, чарівний і правдивий. У цьому світі знаходять для себе місце головні герої твору, саме в ньому вони можуть існувати. Ось яким був світ навколо Івана, ось як він його приймав: "Коли Іванові минуло сім років, він вже дивився на світ інакше. Він знав вже багато. Умів знаходити помічне зілля — одален, матриган і підойму, розумів, про що канькає каня, з чого повстала зозуля, і коли повідав про це вдома, мати непевно позирала на нього: може, воно до нього говорить? Знав, що на світі панує нечиста сила, що арідник (злий дух) править усім; що в лісах повно лісовиків, які пасуть там свою маржинку: оленів, зайців і серн; що там блукає веселий чугайстир, який зараз просить стрічного в танець та роздирає нявки..." Отже, Іванові світ здавався олюдненим, живим, природа являла собою для нього живу істоту. І, мені здається, це не тому, що був він якимось диваком, а тому що мав дуже чутливу до всього прекрасного душу. Іван міг зрозуміти мелодію природи, відчути правдивість і красу в людині. Саме тому він і покохав Марічку, бо душі їхні були близькі, вони однаково сприймали світ навколо себе, однаково любили музику й пісню. </span>
<span>Я думаю, письменник намагався через кохання головних героїв розкрити своє розуміння ідеального кохання, того почуття, яке може пережити тільки духовно багата людина, почуття, над яким не владні ні час, ні люди. </span>
<span>Але героям довелося зазнати страждання в розлуці, випробувавши своє почуття. Здавалося б, сила їхнього кохання переборола відстань. Іван не забув Марічку, а дівчина не зрадила коханого. Та в житті судилося інакше, бо загинула Марічка, забрала її холодна вода, вкравши у коханого, позбавивши його життя сенсу. І з того часу втратив Іван себе: "Великий жаль вхопив Івана за серце. Зразу його тягло скочити з скелі у крутіж: "На, жери і мене!" Але потому щемлячий тусок погнав його в гори, далі од річки. Затуляв вуха, щоб не чути зрадливого шуму, що прийняв в себе останнє дихання Марічки. Блукав по лісі. Поміж камінням, в заломах, як ведмідь, що зализує рани, і навіть голод не міг прогнати його в село". </span>
<span>Навіть одружившись з Палагною, Іван тримав у своєму серці тільки кохання до Марічки. З дружиною жив мирно, спокійно, але без любові. Та Марічка не покинула його, відшукала серед живих, забрала із собою, щоб поєднатися там, в іншому світі, тьмяному, потойбічному, бо кохання ніколи не вмирає. В образі нявки з'явилася Іванові кохана, і він пішов за нею, нічого не лякаючись і не вагаючись. Через такий символічний елемент автор доводить, що справжнє кохання незнищенне. </span>
<span>Але мені здасться, що тема кохання не єдина в повісті. Не менш важливою є тут тема духовної краси. Адже Івана та Марічку поєднала не просто взаємна симпатія. Вони обидва мали високі душі, впевнені розуміння й відчуття прекрасного, обидва любили музику, обидва були творцями, разом складаючи пісні. І життя їхнє було багатшим, ніж життя тієї ж Палагни, цілком зануреної у дрібні клопоти та мізерні радощі мізерного життя. </span>
<span>Повість "Тіні забутих предків" Михайла Коцюбинського багато про що змушує задуматися читача. Адже в ній піднімаються такі проблеми, як проблема збереження культури предків, проблема духовності та справжнього кохання. Я вважаю, що це основоположні цінності життя, ті підвалини, на яких воно тримається. </span>
<span>Нехай наше життя вже досить далеке від того природного існування, яке вів Іван, і в ньому вже немає місця ні для чугайстра, ні для щезника, ні для нявок, і ніхто з нас у них вже не вірить, однак суть зовсім не в цьому. Чи вміємо ми берегти культуру своїх предків? Чи продовжуємо ми нести у віки нашу пісню, слово наше прекрасне? Чи не даємо буденним турботам відібрати у нас найголовніші почуття, здрібнити їх? Ось про що варто було б замислитися. Нам необхідно навчитися берегти красу навколо себе і всередині себе, навчитися бачити прекрасне, створювати прекрасне, перетворювати наше буденне життя на прекрасну казку, де немає місця злу, зате є місце справжньому коханню, поезії почуттів, пісні як вираженню наших почуттів, слову як засобу творення духовності. </span>