ЛЕРМОНТОВ- ЗАМЕЧАТЕЛЬНЫЙ ПОЭТ! В НАШЕМ ВЕКЕ ВРЯДЛИ ЕСТЬ ЛЮДИ КОТОРЫЕ НЕ ЗНАКОМЫ С ЕГО ПРОИЗВЕДЕНИЯМИ.СТИХИ ЛЕРМОНТОВА ДАЮТ НАМ ВОЗМОЖНОСТЬ ОКУНУТЬСЯ В ЕГО МИР ФАНТАЗИЙ И ТВОРЧЕСТВА. КАЖДАЯ ФРАЗА, КОТОРАЯ БЫЛА НАПИСАНА ПОЭТОМ ПОКАЗЫВАЛА ЕГО НАСТРОЕНИЕ. ОБ ЭТОМ НАМ СВИДЕТЕЛЬСТВУЮТ МНОГИЕ СТИХИ И ПРОЗЫ ПОЭТА, НО САМОЕ ЗАПОМИНАЮЩЕЕСЯ СТИХОТВОРЕНИЕ СМЕРТЬ ПОЭТА. В НЕМ ЧУВСТВУЕТСЯ ВСЯ БОЛЬ, КОТОРУЮ ЧУВСТВУЕТ ПОЭТ.МЫ ДОЛЖНЫ УЧИТЬ СТИХИ МИХАИЛА ЛЕРМОНТОВА-ДАБЫ НАУЧИТЬСЯ МЫСЛИТЬ, КАК ЭТО ДЕЛАЛ ПОЭТ, И КОНЕЧНО ПОПОЛНИТЬ СЛОВАРНЫЙ ЗАПАС ЗАМЕЧАТЕЛЬНЫМИ СЛОВАМИ!
Тема долі байстрюка, розкрита у новелі "Кумедія з Костем", яка була надрукована у 1910 році, була не новою для української літератури, адже від появи Шевченкової "Катерини" та інших творів минуло багато часу. Однак В. Винниченко зумів по-новому підійти до розгляду даної проблеми. Автору вдалося зобразити соціальні та моральні вади суспільства не через прямий осуд конкретних винуватців народження "байстрюків", а завдяки розкриттю обставин життя й психології самих жертв. Новела розпочинається із категоричної думки автора про свого головного героя: "З Костем сталася чудна кумедія... ". Письменник називає його "кумедним хлопцем". Вся "кумедність" його полягала в тому, що він, непривабливий, з "ріденькими, гостренькими" зубами, "нізащо не кусався", коли його били і ніколи не плакав.
Однак письменник розкриває нам, що за Гостевою непривабливістю, відчайдушністю та дещо зверхньою поведінкою криється біль, прагнення привернути до себе увагу, комусь сподобатися, доказати, що він все-таки людина, а не якась істота, про яку всі одностайно кажуть: "байстрюк". Автор уважно виписує найдрібніші деталі в показі поведінки й зовнішності Костя: він схожий на "забитого боязкого собаку", що вишкіряє зуби й гавкає або гарчить в обличчя кожному, хто насміхається з нього. Кость постає перед читачами як безправна, зацькована, несправедливо ображена й принижена усіма дитина. Яскравим свідченням цього є такі рядки: "Як його вже не били і хто вже його не бив: і ланові, і кухарки, і скотарі, і свинопаси, ні за що не плакав! Уже й на парі йшли не раз, що заплаче, таки ні... Його так і прозвали за це "кам'яним виродком".
У Костя прокидаються надії, коли він дізнається про свого батька. Згодом помічаємо дивну ніжність до недопалка, що побував у руках батька - пана. Кость міцно тримає його, як найдорожчу в світі річ ("То татове! "), яка хоча б трохи пов'язує його з батьком. З тим недопалком у руці він і помирає, з тим недопалком і поховають "кам'яного виродка". Спроба кухарки забрати недопалок несподівано викликала сльози, "як горох" - вони, як і оті "хр-р-р! ", розкривають глибокий розпач "впертого" хлопчика від усвідомлення власної "нічийності". Твір пройнятий протестом проти нелюдського в людях і співчуття до "кумедного Костя".
Новелу "Федько - халамидник" Винниченко також розпочинає із характеристики головного героя: "Це був розбишака - халамидник". Але разом з тим ми довідуємося, що Федько був не лише шибайголовою, а й чесною, благородною людиною. Автор виділяє провідну рису свого героя: "Спокій був... ворогом" Федька, "з яким він боровся на кожному місці" - це є ключем до розуміння його "гріхів": перекидання діжок з водою, ламання хаток, відбирання змія тощо. Поведінка Федька на перший погляд дещо зухвала, адже "ходить руки в кишені", "картуз набакир", "чуб йому стирчаком", "очі хутко бігають", під час повені "одяг на ньому весь мокрий", "чобітки аж порижіли од води, шапка в болоті" І назва "Федько - халамидник" цілком підходить до твору.
Однак чимраз більше розкриваються і позитивні риси характеру Федька: він попереджає про свої вчинки, а коли його карає батько, не плаче, не проситься, "не обідає, що більше не буде", в усьому відразу признається, ні на кого не перекладає власну вину. Навіть бере на себе вину Толі, хоча той і думає зневажливо про свого товариша з бідної робітничої околиці. "Тому "босявка" й "халамидро" є улюбленцем хлопців, які в критичні хвилини називають його не інакше, як "Федя". А коли Федько перходить річку, його однолітки "починають од щастя пищати, боротись, кидати каміння у кригу".
<span>Властива для новелістичного жанру й несподівана розв'язка: смерть Федька. Автор про це говорить коротко, лаконічно: "...На кладовище йшли хлопці зо всіх сусідніх вулиць. Спірка, Стьопка і Гаврик плакали навзрид". Як бачимо, жодної авторської оцінки.</span>
Сравнивая, портреты героев у нас возникает разное отношение к героям. К Костылину появилось презрение, неприязнь, от описания его внешности. Такой жалкий, ничтожный человек может быть слабым, готовым на подлый поступок. «... мужчина грузный, толстый, весь красный, а пот с него так и льётся».
Жилин: «Невелик ростом, а удал был». Он внешне обычный человек, но чувствуется в нём сила и мужество. <span>Жилин разговаривает с лошадью, называет её «матушкой», «сердечной», любит лошадь, жалеет, видя её страдания</span>
“Царевна-лягушка<span>” – русская народная сказка, по жанру – волшебная чудесная (повествующая о чуде) сказка. В основе ее сюжета лежит рассказ о поиске и освобождении от плена и колдовства невесты. Также эта сказка поучительно-моральная, где в форме увлекательного повествования до читателя доносятся моральные основы человеческого бытия.</span>
