Это задание по литературе,
анализ проблемы правды и лжи в художественных произведениях.
Очень часто проблема лжи
поднимается в произведениях для детей и подростков – ведь ребенок еще не
разбирается, почему лгать плохо, и уверен, что небольшая ложь не сможет навредить
ему.
Невольно вспоминается один из «Денискиных
рассказов» Виктора Драгунского – «Денискина каша». Дениска очень хотел сходить
с мамой в Кремль, но очень не хотел есть ради этого кашу, поэтому, улучив
момент, вылил ее в окно. Но почти тут же к ним домой пришел мужчина, который
попал под эту кашу. Реакция мамы, стыд, который она испытала за поведение сына,
вызвали у Дениски не менее жгучий стыд и раскаяние в содеянном.
Но иногда, наоборот, именно
дети мучительно остро чувствуют воспринимают ложь. Николенька Иртеньев, герой
автобиографической трилогии Л. Н. Толстого, корит себя за обманы и
даже не может уснуть, вспомнив, что забыл на причастии поведать священнику о
мелком прегрешении.
Известный русский ученый и
общественный деятель Дмитрий Сергеевич Лихачев писал в своей книге «Письма о
добром и прекрасном»: «Будьте правдивы. Стремящийся обмануть других прежде
всего обманывается сам». И ведь действительно, солгавший наивно думает, что ему
поверили, а ведь окружающие на самом деле могли были быть просто вежливы и
сделать вид, что не заметили вранья. Но все тайное рано или поздно становится
явным, ложь всегда выдает себя, всегда «чувствуется» и есть опасность, что
солгавший однажды будет врать всю жизнь.
Гамлет - один із найцікавіших і найтаємничіших героїв. Він міг би багато чого розповісти і навчити. І сама я була б не проти вести з ним розмову.
Але спочатку потрібно подолати бар'єр віків, і ось уже поруч проносяться цілі століття, час пролітає, наче метелик. У мене багато запитань, але в минулому не можна знаходитись занадто довго, і час все минає, краплина за краплиною. Тому питати потрібно тільки найважливіше.
Одне з найголовніших питань - наше життя, його ціль та ставлення до нього. Адже зараз навкруги повно жорстокості, все міряється грішми. То як же треба ставитися до всього цього? Чи боротися, чи терпіти, чи просто відійти вбік?
Також питання - чому? Чому ми живемо, чому маємо дарувати життя, чому маємо вмирати?
Я, ніби ненаситлива комаха все задаю питання, вони падають, краплина за краплиною, рясним дощем, породженим моїми устами. А час усе стікає - пісчинками-секундами, крупинками-хвилинами та камінцями-годинами. І ось уже потрібно повертатися, і усю дорогу назад, до нашого часу, я осмислюю ті відповіді, які давалися на мої запитання. І найцікавіше те, що як слова я майже їх не сприймала, вони поселилися в моєму серці, і записані на ньому, як на плівці. Я вже майже їх не пам'ятаю, але впевнена, що в потрібну мить, зхай вона навіть буде останньою, вони спливуть у моїй пам'яті, у моєму серці. І тоді я нарешті пізнаю сенс життя.
Вже багато часу минуло з тієї зустрічі, а відблиски тої величезної таїни, переданої мені Гамлетом, все не дають мені спокою. Та чи була та зустріч, чи це плід моєї уяви, я впевнена, що відтепер буду йти по правильному життєвому шляху.
Нужно несколько раз переписать его на черновик и затем выучить на ночь! ,Серьёзно очень помогает
Чіпка був розумним дитям, але якимось невеселим, вовчкуватим, тихим. Не раз у тексті акцентується увага на його погляді — то палкий, то «бистрий, як блискавка», а то й хижий. Чіпка для дітей був «виродок». І запам’ятав він це на все життя. Ховаючись від глузування в обіймах і казках баби Оришки, хлоп’я чітко для себе усвідомило, що то люди погані, що все «через людей… Все то винні люди!» Зростаючи самотнім, фактично тільки в товаристві баби Оришки (бо мати, хоч і любила його, проте часто сварила й била так, що синці не сходили й по місяцю), Чіпка рівняв «казку до життя, а життя до казки». А то, мабуть, теж наклало відбиток у дорослому житті, бо так і залишився Варениченко поза межами суспільства, не вміючи і, головне, не бажаючи пристосовуватися до нього. Малий Чіпка занадто швидко ставав дорослим, відчуваючи несправедливість, «і прокидалася невеличка злість у його невеличкому серці, росла виростала — і сторонився він людей далі та далі…»Одна з найголовніших рис, яка Притаманна йому генетично, зростала в ньому й досягла величезного розміру, — це абсолютне невміння прощати. Ще давно в дитинстві в його серці заворушилося щось лихе, «недобре, невпокійне… Розбуджене, воно не давало йому забутися, ніколи не прощало нікого, коли бачило яку помилку…» Чіпку характеризує й абсолютна невпинність у власних бажаннях. І хоч зрозуміло, що у свій час «бозя» став безоким виключно через дитячу дурість, але та Божа сліпота відносно Чіпчи-ної долі стала роковою.Головний герой не боїться нікого й нічого. Але найстрашніше те, що в голові Чіпки міцно залишилась, ніби аксіома, думка: «Винуваті люди». Безперечно, надзвичайний вплив на формування такої суперечливої особистості, як Чіпка, чинило суспільство, ті умови, в яких він виріс, а також наслідувані риси характеру. Але ж убивство невинних людей, а тим більше дітей, виправдати не можна нічим. Надзвичайно психологічно напруженим, страшним є епізод, коли у двері хати Варениченка стукає мале дівча в закривавленій сорочці, яке встигло втекти від убивць. А один із тих убивць Чіпка. Дізнавшись цю жахливу новину Галя скрикує: «Так оце та правда?! Оце вона!!!» Виходить, що правдолюбець, борець за справедливість вирізав усю родину! Адже це звучить дико. Не витримує цього дружина Чіпки, не дочекається й із Сибіру свого сина Мотря.<span>
</span>
Была девочка красная шапочка .Недавно мама попросила ее отнести беляшики бабушке.А она сказала то что она скоро пойдет . И вот через 2 часа она поехала на своем велосипеде к бабушке. И вдруг на встречу ей медведь . И спрашивает куда ты идешь. А она говорит к людаеду. Медведь испугался и пошел домой . И красная шапочка так и шла к бабушке и слышит как будто кто то из ружья выстрелил . А это оказывается охотник пристрелил медведя . И в итоге красная шапочка дошла до дома бабушки.КОНЕЦ.