У книзі Юрія Винничука “Місце для дракона” все перевертається з ніг на голову: дракон зовсім не лютий і кровожерливий хижак, що поїдає пишних молодиць, а добрий травоїдний мрійник та романтик. Тішиться метеликам, пише вірші та читає Біблію. Біля його печери замість людських останків милують око доглянуті клумбочки мальв, а своє полум’яне дихання він спрямовує тільки вгору – щоб не нищити природу. А найцікавіше, що дракон, він же Грицько, пише вірші. Лише одна річ залишається незмінною: у світі й досі діють “драконячі закони”. Традиції, мислить володар, у князівстві якого миролюбно живе дракон Грицько, зобов’язують будь-що вбити дракона. Тож князівські посланці скликають лицарів із усіх усюд, проте, зібравшись докупи, відважні лицарі… роз’їхались, адже “лютий хижак” й гадки не мав з кимось боротися, щоб бува не завдати нікому шкоди. Ось така каламбурна зав’язка Винничукової повісті-казки. Далі, як за сценарієм, розпочинається підступна гра на людських, тобто на драконячих, емоціях: князь усе частіше навідується до свого буцімто друга дракона й розповідає про свої клопоти через нього. М’якосердий Грицько, він же “кровожерливий” дракон, погоджується битися з лицарями, щоб догодити князеві. “Життя володаря не варте й одного рядка поета”, – розпачливо промовляє Грицькові його наставник і вчитель, самотній старий пустельник. – “Навіщо виховував у ньому розуміння краси й добра? Навіщо зробив з нього поета? Поети так тяжко помирають, і нема їм на цьому світі місця, бо вони нетутешні”. Продовжуючи демонструвати весь парадокс того, що відбувається, автор укладає в уста дракона не менш парадоксальну прощальну молитву до Господа. Але чи принесло вбивство дракона спокій та мир у князівство? Ні, воно лише пробудило лихі інстинкти. “Що станеться, коли народові буде замало смерті змія, бо зло ним не вичерпалось? Що буде, коли він кинеться шукати й інші джерела зла? Одного дракона на всю державу замало. Де взяти ще стільки драконів, аби кожен мав кого розп’ясти? Де взяти стільки юд, аби мали на кого перекласти провину? Коли народ не має кого проклинати – сили його підупадають. Боже! Пошли нам драконів!” – роздумує автор.
<span>Главным героем является четырнадцатилетний Султанмурат, чей отец на фронте. Его друзьями являются Анатай и Эркинбек
дорог тем что за него страшно тревожно и токое чуство что переживаеш за самого себя
</span>
порАх, ударение ставится на последний слог
в первых порАх
Корни появления «обломовщины» в Обломове лежат в детстве героя – Илья Ильич рос в далекой, в буквальном смысле оторванной от реального мира и центра России деревне – Обломовке. Поместье Обломовых расположилось в живописной, тихой, умиротворяющей местности, где климат радовал своей умеренностью и спокойствием, где не было сильных дождей, ураганов или ветров, бушующего моря или величественных гор, вместо которых раскинулись пологие холмы, даже небо «ближе жмется к земле», «чтоб обнять ее покрепче, с любовью: оно распростерлось так невысоко над головой, как родительская надежная кровля, чтоб уберечь, кажется, избранный уголок от всяких невзгод». Все здесь сулило «покойную, долговременную жизнь до желтизны волос и незаметную, сну подобную смерть». Даже поры года сменяли друг друга по календарю, не разрушая посевы весенними снегами, – все в Обломовке шло по привычному укладу, не меняясь десятки лет. В таком подобии рая на земле и развивались Обломов и обломовцы, даже природой огражденные от всяких невзгод, переживаний и утрат.<span>
</span>