С рассказом «После бала», созданным в 1903 году, читатели познакомились лишь в 1911, уже после смерти Льва Николаевича Толстого. В основу сюжета легли события, произошедшие с братом писателя. Реализм изображения действительности, необычная кольцевая композиция помогли автору провести параллель между прошлым и настоящим. Ёмкий и лаконичный рассказ заставляет нас сосредоточить внимание на одном основном событии в жизни главного героя. ... Поэтому не стоит ограничивать себя знакомством с кратким пересказом рассказа «После бала». Следует прочитать текст великого классика полностью. Тест по рассказу. После прочтения краткого содержания – попробуйте ответить на вопросы этого небольшого теста.
Ответ:
Объяснение:
«Attalea princeps» (1880)
«Встреча» (1879)
«Из воспоминаний рядового Иванова» (1883)
«Красный цветок» (1883)
«Лягушка-путешественница» (1887)
«Надежда Николаевна» (1885)
«Ночь» (1880)
«Происшествие» (1878)
«Сказание о гордом Аггее» (1886)
«Сказка о жабе и розе» (1884)
«То, чего не было» (1882)
«Трус» (1879)
«Художники» (1879)
«Четыре дня» (1877)
Мне нравится картина про Мону Лизу(или как её там).Если внимательно в неё вглядется покажется что она смотрит на тебя как живая.Еще удивительно то что эта картина после ее выхода она стала популярной.Сейчас это известная картина во всем мире.Отценена многими критиками.Еще интересна ее улыбка которая достигла совершенства.Даже авторы про неё пишут.Вообщем очень интересная картина не должна остаться без внимания
Рано чи пізно кожна людина задумується над тим, для чого прийшла у цей світ і як живе. Це вічне питання важливо поставити перед собою якомога раніше, щоб не довелося в кінці життя, коли вже нічого не можна змінити і виправити, гірко шкодувати за змарнованими роками.
На світі є багато речей, які не можна змінити, виправити, поновити. Та нема нічого невблаганнішого за час. У дитинстві ми його не помічаємо, здається, він тягнеться аж надто повільно. Але з роками час ніби прискорює ходу, і вже не встигаєш зробити якісь важливі справи, поспішаєш, а час все одно обганяє тебе.
І в такий момент для людини важливо хоч на хвильку зупинитися, оглянутися навколо, зазирнути у свою душу і зрозуміти, що до тебе жили на світі люди, після тебе прийдуть нові покоління, і треба залишити якийсь слід на землі. Ця мить між минулим і майбутнім називається життям. Ось вона пройшла — і її вже ніколи ні повернути, ні змінити не можна.
«Життя іде і все без коректур», — каже Ліна Костенко. Людина не може знати, що буде після неї, хто прийде у цей світ, як житиме людство, як зміниться природа. Можна точно визначити, що завтра все буде не так, як було сьогодні; а час не втомлюється, летить уперед, щоб знову і знову, як у калейдоскопі, змінювалися люди, події, епохи.
Людина живе, поки вона жива. Життя тільки в ранньому дитинстві здається вічним, але з роками розумієш, що все на цьому світі має свій початок і свій кінець, і тому треба поспішати «зробити щось, лишити по собі...». Далі у творі Ліна Костенко ніби робить паузу і — найсумніший рядок: «... а ми, нічого, пройдемо, як тіні...» Важко змиритися з тим, що людське життя — «нічого», тінь. Та що робити, як воно так і є? Але ця «тінь» може такого лиха накоїти, що ніякий час не виправить. Людина повинна жити так, «... щоб тільки неба очі голубі цю землю завжди бачили в цвітінні».
Людство протягом усієї своєї історії живе за рахунок природи, не рахуючись з її можливостями. Знищено турів, розграбовано руди, але треба зберегти те, що залишилось.Кожен з нас вирішує сам, як йому жити, але треба пам'ятати, що «Життя іде і все без коректур, і як напишеш, так уже і буде.» Та не треба боятися прозріння, адже воно може бути ліками: вирішили, що живем не так, неправильно — і можна все виправити. Але є речі, які виправити не можна.
Людини бійся душу ошукать,Бо в цьому схибиш — то уже навіки.<span>У кожному навіть невеличкому творі Ліна Костенко розглядає важливі філософські питання. Та вона не ускладнює їх, а уміє подати так, що читачеві здається, що він сам знайшов відповіді. У цьому і виявляється великий талант митця і жіноча мудрість поетеси.</span>