Наташа Ростова – это любимый женский образ Л.Толстого, подобный пушкинской Татьяне. С нескрываемой симпатией автор описывает героиню и события ее жизни на протяжении всего романа. Не является исключением и данный эпизод.
В церкви Разумовских в жаркий июльский день собрался весь светский бомонд, все знакомые Ростовых. Наташа слышит вокруг себя реплики - и восторженные, и осуждающие. Ей кажется, что все непременно должны вспоминать ее имя в связи с именами Курагина и Болконского. Но чем беспокойнее героиня была в душе, тем невозмутимее казалась внешне: «Страдая и замирая в душе, как всегда в толпе, Наташа шла… так, как умеют ходить женщины, - тем спокойнее и величавее, чем больней и стыдней у ней было на душе».
Ее совсем не радовало осознание того, что она хороша и этим восхищаются присутствующие молодые люди. На сердце у Наташи было другое: торжественная религиозность, надежда на высшую помощь. «Научи меня, что мне делать, как мне исправиться навсегда, навсегда, как мне быть с моею жизнью…» - молится героиня. Чистота и человеколюбие, искренность и раскаяние – качества истинно русского человека, по Толстому. Все эти качества есть у Наташи Ростовой. Она молится с самоотдачей за всех: за брата и Денисова, за Андрея, которому она причинила боль, и даже за Анатоля Курагина, который причинил ей столько зла. Только здесь, на молитве, Наташа могла спокойно и ясно вспомнить этих двух людей, с которыми ее так или иначе связывала жизнь. Духовное смятение, которое испытывает героиня, автор передает через описание ее чувств, раскрывающихся во внутреннем монологе: «Боже мой, предаю себя твоей воле… Ничего не хочу, не желаю; научи меня, что мне делать. Куда употребить свою волю!» Эти фразы Наташа произносила с «умиленным нетерпением», ожидая, что невидимая сила избавит ее от всех сожалений, надежд, пороков, желаний и укоров.
<span> Неожиданно для всех присутствующих дьячок выносит скамейку, ставит ее перед царскими вратами и начинает читать молитву о спасении России от вражеского нашествия. Молитва эта занимает одну треть всего эпизода. Это подчеркивает важность как для главных героев, так и для самого автора победы над врагами. Молитва выдержана в форме прямой речи, в соблюдении всех традиций церковно-славянского книжного стиля. Это позволяет создать эффект присутствия читателя и участия его в посещении церкви. </span>
Автор подчеркивает, что в состоянии той душевной раскрытости, в котором пребывала Наташа, молитва эта оказала на нее очень сильное влияние. Героиня внимала каждому слову дьячка. Она просила Бога с той «нежностью и размягченностью, которою было переполнено ее сердце», хотя сама толком не понимала, о чем она просит Всевышнего в этой молитве. Наташа просила Бога не только за себя, но и за всех людей. Она просила счастья, спокойствия и прощения грехов для всех в мире.
<span> Любуясь своей героиней, Толстой ценит в ней простоту, добро, непосредственность и правду – черты естественные, столь свойственные неиспорченному духовному миру детей. Даже после всех пережитых заблуждений Наташа чиста и искренна. Во время молитвы в церкви на первый план у нее выходят не какие-то эгоистические желания, а пожелание мира, добра и друзьям, и врагам. </span>
Потому что он видит всю ничтожность Молчалина и не может уразуметь, как такое ничтожество может нравиться совсем не глупой Софье. Пытаясь разрешить эту загадку, он и высказывает своё предположение - и, в общем-то, прав...
<span>
Характеристика Печоріна приводиться в ході повісті, вона як би
відкриває завісу, дозволяючи проникнути у його внутрішній світ,
прихований від Максима Максимович. Тут доречно звернути стягнення на
різноманіття прийомів змалювання способу Печоріна: у повісті дається
коротка характеристика його Максимом Максимович, показується ставлення
до нього інших людей, розповідається про його діях і вчинках,
наводиться характеристика. Зрозуміти ставлення автора до героя
допомагає і пейзаж.
Весь час наше уявлення поглиблюється: від зовнішніх
вражень про Печоріна ми переходимо до розуміння його вчинків і відносин
з людьми і, нарешті, проникаємо в його внутрішній світ.
Але ще до знайомства зі сповіддю Печоріна читач мав можливість
задуматися над його характером і в якійсь мірі пояснити і зрозуміти
його, Не випадково розповідь про Печоріна дається в два прийоми. Автор
зауважує, що не може «змусити штабс-капітана розповідати, перш, ніж він
почав розповідати в самому справі», і перериває розповідь Максима
Максимович описом перевалу через Хрестову гору. Ця навмисна пауза
надзвичайно важлива: пейзаж, сповільнюючи розвиток сюжету, дозволяє
зосередитися, подумати про особу головного героя, Пояснити його
характер.
Пейзаж, відкрився подорожнім з Хрестовій гори, – одну з
найпрекрасніших описів прнроди в романі, Присутність автора з його
думками, настроєм, переживаннями дозволяє читачеві не тільки побачити
описані картини, а й зануритися в надзвичайно поетичний, повний
гармонії і досконалості світ, випробувати те ж « Отрадне почуття », яке
володіло автором, коли він писав ці картини. Пейзаж цей побудований на
контрасті: хороводи зірок, незаймані сніги, з одного боку, а з іншого –
похмурі таємничі прірви; на Гуд-горі висить сіру хмару, що загрожує
близькою бурею, а на сході все ясно і золотисто; з одного боку, спокій,
а з іншого – тривога. Природа так само суперечлива, як суперечлива
життя, як суперечливий характер головного героя. Але протиріччя в
природі не заважають відчувати її велич і грандіозність. Природа
прекрасна, і спілкування з нею очищає і підносить людину. «Ідучи від
умов суспільства», люди мимоволі стають дітьми: «все придбане відпадає
від душі, вона робиться знову такою, якою була колись і, напевне, буде
коли-небудь знову». Говорячи так, автор допомагає читачеві відчути, що в
Печоріна багато пояснюється «умовами суспільства», в якому він жив.
Картини природи змушують ще глибше замислитися над поставленими в
романі питаннями, зрозуміти психологію дійових осіб, що дає право
назвати краєвид психологічним. Крім цього, опис природи при перевалі
через Хрестову гору допомагає в розвитку сюжету.
Згадаймо, Що воно дане після того, як Максим Максимович перервав
розповідь словами: «Так, вони були щасливі». Щастю Печоріна і Бели
відповідає картина сліпучого ранку, негайних «рум’янцем» снігів. Але
раптово налетіла грозова хмара, град, сніг, свист вітру в ущелині,
миттєво змінили рожеве ранок, натякають на трагічну розв’язку повісті.
Печорін даний в «Беле» в оточенні простих і «природних» людей. На
закінчення аналізу повісті можна коротко зупинитися на питанні, ніж
близький їм герої і чим він відрізняється від них. Якщо ж вчитель
виділить спеціальний урок для образів горців і контрабандистів, то цього
питання можна торкнутися більш докладно.
Яким же показаний Печорін в цій повісті? Що нового дізнається про
нього читач? У повісті «Бела» характер героя вимальовувався рівним
чином з його вчинків і відносин з людьми, у повісті «Максим Максимович»
Печорін по суті не діє. У повісті «Бела» ми чуємо про Печоріна з вуст
людини, близько його знав, але не здатного, силу обмеженості свого
кругозору, зрозуміти складну натуру героя. Тут читач дізнається про
Печоріна від автора. Найважливішим засобом характеристики Печоріна в
цій повісті є психологічний портрет.
На зміни в характері натякають і деякі деталі портрета героя:
з’явилася «нервового слабкість», байдужо-спокійний погляд, Тут читач
бачить Печоріна, майже відмовився від надії відродитися до життя.
Подорож – остання спроба заповнити існування новими враженнями, зміною
місць, але герой знає, що і воно не принесе йому щастя і нічого не
змінить в його долі: він навряд чи повернеться з Персії, йому нема чого
повертатися.
На закінчення корисно зупинитися на питанні, чи є у Печоріна
яке-небудь внутрішнє виправдання перед Максимом Максимович. Зустріч із
ним – останній штрих, що підкреслює самотність героя, його небажання
знайти розуміння і підтримку у людей.
</span>
<span>Японський письменник Ясунарі Кавабата – один з найвідоміших письменників XX століття, чия творчість яскраво виділяється своєю прихильністю до традицій національної культури. В 1968 році Я. Кавабата стає лауреатом Нобелівської премії. Вона присуджена йому за «письменницьку майстерність, яка з великим почуттям виражає суть японського способу мислення».</span>
Критский
Бык (7 подвиг)
<span>Чтобы
выполнить седьмое поручение Эврисфея, Гераклу пришлось покинуть Грецию и
отправиться на остров Крит. Эврисфей поручил ему привести в Микены критского
быка. Этого быка царю Крита Миносу, сыну Европы, послал колебатель земли Посейдон;
Минос должен был принести быка в жертву Посейдону. Но Миносу жалко приносить в
жертву такого прекрасного быка - он оставил его в своем стаде, а в жертву
Посейдону принес одного из своих быков. Посейдон разгневался на Миноса и наслал
на вышедшего из моря быка бешенство. По всему острову носился бык и уничтожал
все на своем пути. Великий герой Геракл поймал быка и укротил. Он сел на
широкую спину быка и переплыл на нем через море с Крита на Пелопоннес. Геракл
привел быка в Микены, но Эврисфей побоялся оставить быка Посейдона в своем
стаде и пустил его на волю. Почуя опять свободу, понесся бешеный бык через весь
Пелопоннес на север и наконец прибежал в Аттику на Марафонское поле. Там его
убил великий афинский герой Тесей.</span>
