Сказки А. С. Пушкина внесли в литературу идею протеста против самодержавия и крепостничества. «Сказка о попе и о работнике его Балде» – сатира на обманывающих народ служителей православной церкви. В ней высмеиваются их жадность, глупость и лицемерие. Поп собирается нанять слугу, который будет за гроши выполнять обязанности повара, конюха и плотника. Глупость и жадность заставляют его согласиться получать щелчки от Балды, которого он взял в работники. Но поп не только жаден, но коварен и зол, он пытается погубить Балду, давая ему невыполнимые поручения, например собрать оброк с чертей. «Сказка о попе и о работнике его Балде» при жизни поэта не была напечатана. Впервые ее опубликовал В. А. Жуковский в 1840 году в журнале «Сын Отечества» с большими переделками, вызванными строгостями цензуры. «Поп» был превращен в «купца Кузьму Остолопа». Начиналась она так:
Жил-был купец Кузьма Остолоп,По прозванью Осиновый Лоб.
В «Сказке о рыбаке и рыбке» отразилось народное отношение к тиранам. Она завершается поучительной картиной наказанного самодурства:
В образе старика олицетворяется народное начало сказки. Он вынужден покоряться воле жадной старухи, но не испытывает к ней почтения, как бы высоко ни вознеслась она. Об этом свидетельствует его обращение к ней, когда она захотела стать царицей:
«Что ты, баба, белены объелась?»
Образ старухи постепенно выходит за рамки изображения жадности и становится символом социального гнета. В черновых вариантах сказки можно проследить, как Пушкин ищет наиболее емкое слово, чтобы дать определение характера и поведения старухи дворянки: «Осердилась глупая старуха», «Осердилась (сварливая) нахальная»… «Осердилась злая старуха…»«Я тебе госпожа, я дворянка,А ты мой оброч-ный крестьянин…»«Я дворянка, а ты мой крестьянин…»
В окончательном варианте сказки подчеркнуто тупое самодурство старухи, которая действует в соответствующей бытовой и социальной обстановке:
Осердилася пуще старуха,По щеке ударила мужа:«Как ты смеешь, мужик, спорить со мною,Со мною, дворянкой столбовою?»Подбежали бояре и дворяне,Старика взашей затолкали,А в дверях-то стража подбежала,Топорами чуть не изрубила;А народ-то над ним насмеялся:«Цоделом тебе, старый невежа!Впредь тебе, невежа, наука:Не садися не в свои сани!»
Глядь: опять перед ним землянка;;
На пороге сидит его старуха,А пред нею разбитое корыто.
«Сказка о мертвой царевне и о семи богатырях» написана в 1833 году. Напечатана впервые в 1834 году в журнале «Библиотека для чтения». В ней особенно четко отразилась гуманистическая направленность пушкинских сказок. В «Сказке о мертвой царевне» положительные персонажи наделены такими чертами характера, которые ценятся людьми труда: добротой, великодушием, храбростью, преданностью в дружбе.
Царица-мать верно ждет своего мужа, отправившегося в дальний поход. Пушкин рассказывает об этом в ярких сценах, близких по стилю к устному народному творчеству. Он использует постоянные эпитеты, народные суффиксы:
Смотрит в поле, инда очиРазболелись глядючиС белой зори до ночи;Не видать милого друга.Только видит: вьется вьюга,Снег валится на поля,Вся белешенька земля.
В образе царевны-дочери преобладают романтические мотивы. Она вызывает любовь девушки Чернавки и семерых богатырей и тем, что «всех милее, всех румяней и белее», и, главное, своей добротой, отзывчивостью, готовностью прийти на помощь.
Образ королевича Елисея дан в былинных тонах. Герой «отправляется в дорогу за красавицей душой, за невестой молодой». Он близок к природе. Лирические обращения Елисея к солнцу и месяцу и, наконец, к ветру поэтически окрашивают его образ, придают ему особое обаяние:Елисей, не унывая,К ветру кинулся, взывая:«Ветер, ветер! Ты могуч,Ты гоняешь стаи туч,Ты волнуешь сине море.Всюду веешь на просторе,Не боишься никого,Кроме бога одного.Аль откажешь мне в ответе?Не видал ли где на светеТы царевны молодой?Я жених ее».
Эти обращения представляют собой своеобразные лирические отступления, в которых ощущается синтез поэтических элементов устного народного творчества. Так Пушкин выступил как новатор в самой композиции сказки, развернув народные обращения-заклинания в поэтическую картину.
«Сказка о мертвой царевне» написана поэтом в творческом состязании с Жуковским. Но в отличие от него Пушкин не ограничивается романтическим изображением героев, он вводит реалистические картины жизни царского двора, создает и сатирические персонажи в своей сказке. Таков в какой-то мере царь-отец, поспешивший жениться, едва истек положенный срок вдовства. Пушкин иронически говорит о нем:
Долго царь был неутешен.Но как быть? и он был грешен;Год прошел как сон пустой,Царь женился на другой.
Основная же сила сатиры Пушкина направлена против царицы-мачехи, олицетворяющей «темный мир» в сказке. Мачеха «черной зависти полна», «горда, ломлива, своенравна и ревнива». Зависть и злость ко всему светлому и доброму приводят ее в конце концов к смерти: «Тут ее тоска взяла, и царица умерла». Так в сказке победа добра символизирует гибель зла.
Кодня — село, центр сільської Ради, розташоване на березі річки Коденки, за 25 км від обласного і районного центру та за 3 км від залізничної станції Кодня. Дворів — 997. Населення — 2844 чоловіка. Сільраді підпорядковане с. Закусилівка.
Вперше в історичних документах Кодня згадується 1301 року як містечко під назвою Коденград. Близько . 1362 року Кодня в складі Київського князівства потрапила під владу литовських феодалів. Після Люблінської унії 1569 року її загарбала шляхетська Польща. В цей час містечко було власністю магнатів Сапег. Крім соціально-економічного і релігійного гніту, коднянці терпіли від частих нападів татарів. Жителі містечка брали активну участь у боротьбі за визволення від польсько-шляхетського гніту. 1587 року селяни і козаки під проводом Л. Чернинського, розгромивши шляхетський загін, зруйнували панський маєток. Такі виступи відбувалися і в наступні роки. В кінці XVI ст. Кодня була в центрі багатьох історичних подій того часу, бо через неї проходив торговельний шлях з Києва на Поділля, який мав також і важливе стратегічне значення.
Жителі містечка брали участь у визвольній війні українського народу 1648—1654 рр. За новим територіальним поділом, що виник після Зборівської угоди 1649 року, Кодня ввійшла до Київського полку.
Після Андрусівського перемир’я 1667 року Правобережна Україна залишилася під владою шляхетської Польщі. Магнати й шляхта за непокірність і свободолюбство жорстоко розправлялися з населенням, чинили грабежі, вбивства і насильства 1664 року в Кодні і навколишніх селах польські жовніри чинили грабіжницькі напади.
Посилення соціально-економічного і національно-релігійного гніту знову піднімало народні маси на боротьбу. Селяни Кодні були активними учасниками народно-визвольного антифеодального повстання 1768 року. Саме тому вона стала місцем кривавої розправи над учасниками героїчної боротьби: було страчено 3 тис. чоловік. З люттю і ненавистю чинив криваву розправу кат українського селянства Й. Стемпковський. Він наказав викопати величезні ями, над якими до колоди прив’язували повстанців і відрубували їм голови. Коднянська розправа не залякала знедолених селян. Повстанський рух тривав ще в 1769—1770 роках.
У 1793 році містечко в складі Правобережної України возз’єдналося з Росією. Невдовзі воно стає волосним центром Житомирського повіту Волинської губернії.
Зміни, що сталися в житті містечка Кодні, сприяли розвитку продуктивних сил. Поряд з сільським господарством, поступово розвивалося ремесло, поширювалися промисли. Зростало населення.
Коднянська лікарня, в якій працював один лікар, обслуговувала жителів 27 сіл. Вся освітня мережа в містечку складалася з народного училища, відкритого 1860 року. В ньому вчилися лише діти багатіїв.
Восени 1846 року Кодню відвідав Т. Г. Шевченко. Тут він записав кілька народних пісень, зробив малюнки гайдамацьких могил.
Економічне становище селянства не поліпшилося й після реформи 1861 року. Поміщики, як і раніше, володіли величезними масивами кращої землі. З 3549 десятин, що були в селі, панові належало 2050, церкві — 53, а на 1700 жителів припадало 1499 десятин. Тяжке становище змушувало багатьох трудящих вдаватися до різних побічних заробітків. Деякі вирушали в Житомир та інші міста з надією знайти роботу, 17 чоловік жили з ремесла.
В цей час почала розвиватися промисловість і торгівля. З 1864 року в Кодні діяли свічковий і пивоварний заводи.
Тяжкі умови праці й життя трудового народу штовхали його на боротьбу проти гнобителів. Весною 1879 року коднянці захопили і засіяли частину поміщицької землі. На погрози поміщика відповіли, що не повернуть її навіть тоді, «коли буде прислана військова сила». Поліції вдалося придушити цей виступ. З 1899 року частину коднянських земель, 1335 десятин, почав орендувати поміщик Терещенко.
Широкого розмаху класова боротьба набрала під час революції 1905—1907 рр. 23 травня 1907 року на бурякових плантаціях Терещенка застрайкувало 200 чоловік. Причиною страйку було грубе поводження управителя економії з робітниками.
Трудящі боролися за свої права і в наступні роки. В жовтні 1909 року коднянці захопили землю і пасовиська в поміщицькій економії. Для придушення виступу в містечко викликали поліцію, це особливо обурило селян. Сталася збройна сутичка, що закінчилася поразкою селян. Активного учасника і керівника виступу П. Бойчука було заарештовано і заслано в Сибір. Через два роки трудящі Кодні виступили за збільшення оплати праці на бурякових плантаціях. Місцевим властям вдалося придушити і це заворушення.
Столипінська аграрна реформа не поліпшила економічного становища селян, ще більше загострила класові суперечності на селі. Процес обезземелення та класового розшарування тривав далі. Не маючи тяглової сили, сільськогосподарського реманенту, багато селян продавали свої земельні наділи місцевим куркулям. Так, наприкінці 1912 року в містечку вже налічувалося майже 200 безземельних господарств.
По мысли Толстого, смысл мужчины заключается в служении своему народу, своей Родине. Не может быть свободным человек в несвободном государстве.
