“Сліпий музикант” Короленко аналіз Автор – Володимир Короленко Рік написання – 1886 р. Тлумачення назви: «сліпий» (каліка, неповноцінна людина, що вимагає догляду) «музикант» (творча, талановита людина, що знайшла своє покликання) Тема: Духовне випробування особистості, яка мас знайти саму себе, сенс свого існування серед людей. Роль мистецтва у формуванні особистості Ідея. Наполегливою працею, за підтримки рідних і друзів людина може здолати будь-які перешкоди, подолати навіть таку жахливу ваду, як сліпота. Жанр: Повість Головні герої “Сліпий музикант” Петро Попельський – сліпий музикант; мати Ганна Михайлівна (уроджена Яценко); дядько Максим (брат матері); конюх Иохим; Евеліна – кохана Петра; брати Ставрученки; Єгорій, Роман -дзвонарі; сліпі Проблематика “Сліпий музикант” Виховання; формування позитивної життєвої позиції; пошуку сенсу життя; співчуття людському горю; ставлення до людей з обмеженими можливостями; змиритися або кинути виклик долі Композиція – 7 розділів та епілог Сюжет “Сліпий музикант” Дві розповіді про те, як еліпонароджений хлопчик тягнувся до світла, до життя; про те, як пригнічена особистим нещастям людина поборола у собі страждання, знайшла місце в житті і зуміла виховати в собі співчуття до всіх знедолених. Елементи сюжету “Сліпий музикант” Експозиція: передчуття біди – і вирок: «Дитина народишся сліпою». Це трагедія. Як складеться його життя? Розвиток дії: вплив оточуючих на долю хлопчика: ( мама, дядько Максим, Иохим, Евеліна, сліпі співці). Кульмінація: Змиритися і страждати або кинути виклик долі? ( зустріч із дзвонарем, паломництво зі сліпцями). Розв’язка: шлях пошуків, довгоочікуване щастя: дружина, син, талант, визнання. Епілог: замість сліпого, егоїстичного страждання він знайшов в душі відчуття життя. «… Він став відчувати і людське горе і людську радість». Символи у творі “Сліпий музикант” Світло – це не тільки світло сонця, недоступне сліпому, але й реальний світ, з його життям і болем, радістю і стражданням. Темрява – це не тільки вічна ніч в очах головного героя, а й тихий, відгороджений від світу куточок садиби, це і душа Петруся, замкнута на своєму стражданні. Шлях сліпого музиканта – це подолання темряви в собі, що є важливим для людини. Чого вчить твір “Сліпий музикант”? Бути милосердними до оточуючих, людяними, терпимими до людського страждання та як прожити гідне і повноцінне життя.
Ой ходило дівчаточко по зеленім житі,
Та й глядало си зіллечко - буде ворожити.
Буде го варити в солодкім молоці,
Буде з ним чарити щонайкращі хлопці.
А я піду до церковці, до тої нової,
А я таке зілля маю, що всі хлопці мої.
Ой, сусідо, сусідонько, научи си сина,
Бо я же го очарую чорними очима.
Як я єго не вчарую, то вчарує мати,
Таки вийдуть тії чари та з нашої хати.
Ой угору, леґіники, угору, угору:
Перелила чарівниця чарами дорогу.
Не такими перелила, аби від них вмерїи,
А такими перелила: любитись до смерти.
Бодай тебе, мій миленький, спалив сніг біленький,
Сім раз-єм ті чарувала, ти ще здоровенький.
Сім раз-єм ті чарувала, ще два рази буду,
Я не знала, мій миленький, що я твоя буду.
Ой дівчата, дівчаточка, за Бога згадайте,
Як єсте мне зчарували, так ми раду дайте.
Не так болить, як укусить лютая гадина,
Гірше болить, як зчарує любая дівчина.
Як укусить гадинонька, знайдеш в зіллю ліки,
Як зчарує дівчинонька, пропадеш навіки.
Іще-м огня і не клала, тріски ся імили,
Іще-м любка не кохала, сусідки вчинили.
Коли любиш, люби дуже, не кажи нікому,
Бо то люди порозносять, як вітер солому.
— Бодай тобов, леґінику, дідько возив дуби,
Через тебе мене люди узяли на зуби!
— Бодай тобов, дівчинонько, дідько возив лати,
Та що я ся через тебе не удержу хати!
Посію я руту круту, а рута не сходить,
Через тяжкі вороженьки милий не приходить.
Чей мороз ся пересяде, а рутонька зійде.
Чей вороги ляжуть спати, а мій милий прийде.
Рибко моя солоденька, рибко моя срібна,
Пішла за нас бесідойка дуже непотрібна.
У Дзвенові ясінійко, бучки зеленейкі,
Вороги нас обмовили, а ми невиннейкі;
Шумить ясен у Дзвенові, а явір в діброві,
Не журися людьми, рибко, — коби ми здорові.
Та й упрів я з товаришем, відай, кожух скину,
Кажуть люди, нехай буде, що люблю дівчину.
Кажуть люди, нехай буде, що люблю дівчину,
А я собі з тої туги запалю файчину.
Сіли на ня вороженьки, насіли, насіли,
Та коби ня посолили, сиру би ня з’їли.
Ой не тяжко посолити та не тяжко з’їсти,
Але тяжко перед людьми правду виповісти.
Твоя мамка моїй мамці не раз повідала:
— Би-сь, сусідко, на донечку ліпше уважала.
Моя ж мамка твоїй мамці одповіла зараз:
— А ти, кумцю, позабула, що-сь мала двох нараз.
Нащо мені коло хати собаки тримати,
Є у мене сусідоньки, що вміють брехати!
Нехай брешуть, нехай брешуть, та як розуміють,
Прийде тая годинонька, вони поніміють!
То на мене набрехала тота зизоока —
Єдно око до Бурштина, друге до Потока.
То на мене набрехала тота недоросла,
Бодай вона ще ходила, як свиня поросна.
На мене сі набрехала одна господиня,
Бодай вона так зогнила, як в городі диня.
А на мені брехня стоїть, як на рибі луска,
А я з тої брехні вийду, як з-під води гуска.
Ой у мене, моя ненько, голосок овечий,
Судять мене суджениці позад моїх плечей.
Обсудили руки, ніжки, ще хотять і личко,
А до мене обернуться: «Що дієш, сестричко?»
Ой ти, любку, долів ходиш та нічо не видиш,
А вже люди учинили, що ти в мене сидиш.
Ой ти, любку, долів сидиш та нічо не чуєш,
А вже люди учинили, що в мене ночуєш.
Ой запалю крайню хату, най село вигорить,
Най за мою білявину ніхто не говорить.
Гадала-м ся віддавати, а уже не буду, —
Вороженьки під ноженьки та й гуляти буду.
Кажуть люди, що я дзюба, а я си гладенька,
А я собі дзюба-люба, як мід, солоденька.
<span>А я іду у село та на дудку граю,
</span>
