<span>(Загине теж, в бою заживши слави, </span> <span>в недовгім часі після Пушкаря, </span> <span>вертаючи до попелу Полтави </span> <span>з посольства до московського царя) . </span>
<span>Увесь блідий, аж під очима чорно. </span> <span>– Я прошу, люди, вислухать мене. </span> <span>Багато слів страшних тут наговорено. </span> <span>Ніхто не говорив про головне. </span>
<span>Я, може, божевільним тут здаюся. </span> <span>Ми з вами люди різного коша. </span> <span>Ця дівчина не просто так, Маруся. </span> <span>Це – голос наш. Це – пісня. Це – душа. </span>
<span>Коли в похід виходила батава, – </span> <span>її піснями плакала Полтава. </span>
<span>Що нам було потрібно на війні? </span> <span>Шаблі, знамена і її пісні. </span>
<span>Звитяги наші, муки і руїни </span> <span>безсмертні будуть у її словах. </span> <span>Вона ж була як голос України, </span> <span>що клекотів у наших корогвах! </span>
<span>А ви тепер шукаєте їй кару. </span> <span>Вона ж стоїть німа од самоти. </span> <span>Людей такого рідкісного дару </span> <span>хоч трохи, люди, треба берегти! </span>
<span>Важкий закон. І я його не зрушу. </span> <span>До цього болю що іще додам? </span> <span>Вона піснями виспівала душу. </span> <span>Вона пісні ці залишає нам. </span>
<span>Ще тільки вирок – і скінчиться справа. </span> <span>І славний рід скінчиться – Чураї. </span> <span>А як тоді співатиме Полтава? </span> <span>Чи сльози не душитимуть її? </span>
<span>(Погибнет тоже, в бою снискав славы, </span> <span>в непродолжительном времени после Пушкаря, </span> <span>возвращаясь к пеплу Полтавы </span> <span>из посольства к московскому царю) . </span>
<span>Весь бледный, под глазами черно. </span> <span>- Я прошу, люди, выслушать меня. </span> <span>Много слов страшных здесь наговорено. </span> <span>Никто не говорил о главном. </span>
<span>Я, может, сумасшедшим здесь сдаюсь. </span> <span>Мы с вами люди разного коша. </span> <span>Эта девушка не просто так, Маруся. </span> <span>Это - голос наш. Это - песня. Это - душа. </span>
<span>Когда в поход выходила батава, - </span> <span>ее песнями плакала Полтава. </span>
<span>Что нам нужно на войне? </span> <span>Сабли, знамена и ее песни. </span>
<span>Победы наши, мучения и руины </span> <span>бессмертные будут в ее словах. </span> <span>Она была как голос Украины, </span> <span>что клокотал у наших знаменах! </span>
<span>А вы теперь ищете ей наказание. </span> <span>Она стоит немая от одиночества. </span> <span>Людей такого редкого дара </span> <span>хоть немного, люди, надо беречь! </span>
<span>Тяжелый закон. И я его не сдвину. </span> <span>К этой боли что еще добавлю? </span> <span>Она песнями распевала душу. </span> <span>Она песни эти оставляет нам. </span>
<span>Еще только приговор - и кончится дело. </span> <span>И славный род закончится - Чураи. </span> <span>А как тогда петь Полтава? </span> <span>Или слезы не душат ее?</span>
-привіт! як справи? -привіт, все добре, а в тебе? що нового? -чудово! нещодавно прочитав книгу Всеволода Нестайка "Тореадори з Васюківки". -о, я теж її закінчив читати кілька днів тому. як тобі? сподобалася? -так, звісно! а тобі? -а мені не дуже. -чому? там же так цікаво розповідається про пригоди хлопців? -та ні. занадто все вигадано, не по-справжньому якось. -хіба? -ну ось, наприклад, як можна заблукати у кукурудзі? -ще й як можна! ми ж з тобою минулого літа заблукали на кукурудзяному полі! забувся вже? -справді! як я міг таке забути?! дякую, що нагадав -тобі ще досі книга "здається занадто несправжньою"? -та вже ні. я бачу, що все може трапитися у житті. -отак-то! -тепер гадаю, що ця книга - найсправжніша і найщиріша з усіх раніше мною прочитаних. -отже, тобі вже подобаються " Тореадори"? -звісно! -ну добре тоді, до зустрічі. -бувай!
Зима - красива пора року. Осінь - сіра та сумна пора року. Я люблю літо. Взимку я катаюсь на санках. Весна - гарна пора року. Цього року літо було дуже спекотне.
