На думку видатного українського філософа й мислителя Григорія Сковороди, кожна людина має займатись тією справою, до якої вона має потяг і схильність. Тоді її діяльність принесе не тільки особисте задоволення, але й суспільну користь. Забезпення кожного громадянина можливістю займатись улюбленою справою - ось у чому секрет процвітаючого суспільства. Особливо актуальним це питання є для молоді, адже найважливішою подією у житті є вибір майбутньої професії.
Тож як не помилитися? Як вибрати ту справу, якій буде присвячена більша частина життя? Як не переплутати шепіт серця з наполегливими порадами розуму, що керується зовсім іншими мотивами - престижністю, рівнем заробітної плати, очікуваннями рідних та знайомих тощо? Як передбачити, чи не перетвориться обрана професія на вічний обов'язок, на важкий тягар, нести який не стане сил? Адже така помилка оцінюється у кращому випадку в кілька змарнованих років. У гіршому - людина буде нещасною все життя, рахуючи дні до відпустки чи вихідних, ненавидячи своїх колег і клієнтів, зневажаючи себе саму, - позбававши себе радості "сродної праці", а можливо - і заподіявши ненавмисної шкоди іншим через власну байдужість чи непридатність до обраної справи.
Але якщо вибір зроблено правильно, робота перетвориться на цікаве хобі, на улюблене заняття, у якому людина завжди буде прагнути сягнути вершини. Той, що з радістю виконує свій суспільний обов'язок, не працює, а насолоджується життям. Тож перш ніж остаточно вирішити, чому присвятити свою працю й зусилля, слід запитати себе: що мені подобається? що мені цікаво? що я міг би робити постійно, отримуючи при цьому задоволення? І найголовніше - що у мене добре виходить? на якому місці у суспільстві я буду найбільш корисним? Адже, за словами Г.Сковороди, "найнижча посада буває людинi причиною щастя, коли до неї є природний нахил", а "розумним і добрим серцям набагато миліший і поважнiший природжений чесний швець, ніж неприроджений статський радник".
Ответ:
— Я за півня вмерти ладен, Бо люблю, як сина. Не впаде пушинка з нього, Не впаде пір’їна! Півень, шию розтягнувши І закривши очі, Все показував собаці Здібності співочі, Все виспівував про дружбу, Доки на світанку Не ввігнав йому друзяка Зуби у горлянку. Непогано з тим дружити, Хто від тебе дужчий. Та не будь же благодушним, Ока не заплющуй!
В рассказе высмеиваются глупость и невежество героев. Мишенью является нравственное уродство. Юмор основан на том,что не надо браться не за свое дело, все равно получится не так,как нужно.
Подобная мистификация была возможно в первой половине XIX века в России. Не существовало ни радио, ни телевидения, ни телеграфа, ни телефона, ни даже хороших дорог, а территория России была огромна. О подобных случаях ходили анекдоты, даже великий Пушкин как-то был принят губернатором Нижнего Новгорода за тайного ревизора. Гоголь любил выдавать себя на почтовых станциях за важного чиновника и требовал лучших лошадей незамедлительно. Хлестакова можно назвать не просто обманщиком, а вдохновенным вралем, увлекаясь, он сам начинает верит своим рассказам. Даже откровенные оговорки не могут его сбить. Гоголь считал Хлестакова самым удачным персонажем своей пьесы, так как в его образе намечены черты, свойственные каждому человеку. Автор считал, что актер должен говорить монологи Хлестакова все быстрее и быстрее, громче и громче, так как на краткий миг мечта Хлестакова становилась реальностью. С другой стороны, чиновники, знающие о своих злоупотреблениях и живущие в постоянном страхе перед разоблачением, готовы поверить всякому красноречивому лгуну. Как говорит русская пословица, "на воре шапка горит". Именно Хлестаков является самым широким художественным обобщением Гоголя.
Сказал бы словечко, да волк недалечко
Скажи свинье. а свинья - борову. а там разойдется по всему городу
Не говори с милой подружкой. а ляг да подумай с подушкой
На льстивы речи не мечись, на грубу правду не сердись
Слушал, не слыхал; видел, не видал
Для чего у нас два уха, а язык один? - Для того, чтобы человек больше слушал, а меньше говорил
