Пьеса Фонвизина "Недоросль" написана о нравах мелкопоместного дворянства, о царящем в их среде невежестве и самодурстве. Это как бы основная линия. Ее представляет в произведении образ Митрофанушки, недоразвитого барчука, у которого на уме одни развлечения и как высший идеал жениться на богатой наследнице. Это второй слой произведения - борьба за руку и сердце Софьи, девушки сиротки, которая неожиданно становится наследницей большого состояния, а следовательно завидной невестой. Третий слой пьесы показывает нравы, царящие в этом сословии, это властная женщина-барыня, образ кочующий из одного произведения в другое, а следовательно скорее всего правдивый. И еще ее любовь к сыну-недорослю, ради которой она готова на все. Ну и как противопоставление негативным образам помещиков в пьесе введены положительные представитель вооруженных сил и местного самоуправления - капитан Милон с отличными моральными качествами и принципиальный чиновник Правдин с говорящей фамилией.
<span>Кто такие взрослые? Каждый ребенок задается этим вопросом, рассуждая, что взрослым быть классно. Дети наблюдают за старшими с неподдельным интересом. Им кажется, что все, что они делают, - правильно. Им хочется быть похожими на своих родителей, братьев или сестер, старших друзей. <span>Но не всегда дети правильно выбирают себе объект подражания. Часто становится так, что малыши выбирают себе в качестве примера дурного человека, который ведет неправильный образ жизни или, еще хуже, имеет отношение к преступному миру. Смотря на нынешних взрослых, хочется, чтобы они думали в первую очередь о своих детях, а не о том, как отлично провести время. Ведь взрослые - это опора подрастающего поколения. </span></span>
1) Мы понимаем характер хозяина по интерьеру, ведь если хозяин богатый, то и интерьер богатый.
В одной из отдаленных улиц Москвы, в сером доме с белыми колоннами, антресолью и покривившимся балконом, жила некогда барыня, вдова, окруженная многочисленною дворней.
Герасиму отвели над кухней каморку; он устроил ее себе сам, по своему вкусу: соорудил в ней кровать из дубовых досок на четырех чурбанах, истинно богатырскую кровать; сто пудов можно было положить на нее — не погнулась бы; под кроватью находился дюжий сундук; в уголку стоял столик такого же крепкого свойства, а возле столика — стул на трех ножках, да такой прочный и приземистый, что сам Герасим, бывало, поднимет его, уронит и ухмыльнется. Каморка запиралась на замок, напоминавший своим видом калач.
Он стал более вынослив
Добр ко всем людям, так как это испытание показало ему что без общения человек долго не сможет
Ему очень повезло что он встретил пятницу
Чим живе людина? Напевне, любов’ю. Любов’ю до людей, вірою в майбутнє, надією на краще. Можливо, саме тому, що всі ці супутники любові Анна Ахматова завжди несла в своєму серці, вона і прожила довге життя, людське і творче. Ця чудова талановита жінка донесла до нас літературні досягнення своєї епохи, що постала на перетині двох століть. Тому поетеса увібрала у свою творчість і розвинула надбання і своїх попередників, і своїх сучасників. І нинішнє покоління захоплюється творчістю Анни Ахматової, її вірші дійшли до серця кожного читача.
«Есть три эпохи у воспоминаний»,— сказала Ахматова в одному з віршів. Можливо, це випадковість, але і доля її теж розподіляється на три періоди.
Перший — юний, початковий позначився «Вечором», «Чітками», «Білою зграєю» — творами, такими близькими до надбань поетичної класики XIX століття.
Поезія А. Ахматової виникла в лоні так званого «срібного віку». У час виходу друком її першої поетичної збірки, авторка опинилась серед великих і яскравих поетів, серед яких були Брюсов і Бальмонт, Бєлий і Сологуб, Гумільов і Іванов, а згодом — Маяковський, Мандельштам, Цвєтаєва і Єсенін. Вона черпала з надбань «срібного віку» надзвичайну словесну культуру і дух новаторства.
Лірика Ахматової цього періоду — це лірика кохання. Але тема кохання в її творах значно глибша і значиміша за традиційні уявлення, адже не слабкістю особистості позначена вона, а надзвичайною силою волі. Її лірична душа виступає бунтівною і незалежною, а не пригніченою і покірною. Тому тінь внутрішнього благородства позначається навіть на стражданнях. Почуття поетеси звернені до різних героїв, злитих в єдиний образ великого справжнього кохання, не тимчасового і миттєвого, а всеосяжного і внутрішньо необхідного.
Ты, росой окропляющий травы,
Вестью душу мою оживи,—
Не для страсти, не для забавы,
Для великой земной любви.
(«Эта встреча никем не воспета…»)
Є ще одна неповторна риса інтимної лірики Ахматової цього періоду — устами поетеси заговорила жінка, яка з об’єкта поетичного почуття перетворилась на ліричного героя. До того ж інтимна лірика увібрала і риси громадянської поезії. Найбільш популярним в роки Першої світової війни став вірш «Утіха».
Вестей от него не получишь больше,
Не услышишь ты про него.
В объятой пожарами скорбной Польше
Не найдешь могилы его…
Її основні поетичні відчуття тих років — відчуття суспільної нестабільності і наближення катастрофи. Уся дореволюційна лірика Анни Ах-матової відбивала драматичну епоху протиріч. І тому не дивно, що відчутні тут нотки жаху привели до пошуків спасіння у релігії, а жорстоке самокатування — до думки про моральні обов’язки митця перед суспільством.
Но не пытайся для себя хранить
Тебе дарованное небесами:
Осуждены — и это знаем сами —
Мы расточать, а не копить.
Иди один и исцеляй слепых,
Чтобы узнать в тяжелый час сомненья
Учеников злорадное глумленье
И равнодушие толпы.
(«Нам свежесть слов и чувства простоту…»)
Вірш «Мне голос был. Он звал утешно…» — один із найяскравіших творів революційного періоду. Адже тут пристрасно і зрозуміло прозвучав голос тієї інтелігенції, яка ходила по муках, помилялась, вагалась, шукала, не знаходила, але робила свій вибір: залишилась разом зі своєю країною і своїм народом.
Другий період творчості, який припав на післяреволюційний голод, розруху, коли старе життя зруйнувалося, а нове тільки розпочалось, Анна Ахматова благословила вічну і нову мудрість життя (вірш «Все расхи-щено, предано, продано…»). У віршах збірок «Подорожник» і «Алло Дотіпі» так багато світлих і радісних рядків, що починаєш розуміти: пошуки нового і цілісного поетеса звершує через громадянські і філософські роздуми. Навіть інтимна лірика цього періоду набула більш духовного характеру. А драматичні тридцяті роки сповнились відчуттям нової трагедії — світової війни. На бентежно-суворому фоні війни і особистих потрясінь Ахматова звертається до фольклорних джерел народного плачу і біблійних мотивів. Ту т відбувся бурхливий сплеск її творчості і вилився у викриття двох великих трагедій — Другої світової війни і війни злочинної влади зі своїм народом.
Нет! и не под чуждым небосвободом
И не под защитой чуждых крыл —
Я была тогда с моим народом,
Там, где мой народ, к несчастью, был.
(«Та к не зря мы вместе бедовали…»)
Але особисте горе не роз’єднало її з власним народом у роки Великої Вітчизняної. Період евакуації був глибоко філософським. Кінець війни сповнився сонячною радістю і піднесенням.
Пізня поезія стала поезією переосмислення і прощання з минулим.
Розвиток ахматовської поезії впродовж усього життя авторки проходив на підґрунті вітчизняної культури. Титулована колись званням «Сафо ХХ століття», Анна Ахматова вписала у Книгу Любові нові сторінки, відзначені найглибшим психологізмом і влучністю.
<span>Поезія Ахматової — невід’ємна частина сучасної російської і світової культури.</span>