Я люблю тирамису
Если я его несу -
Никому не покажу -
Сам вкусняшку слопаю!
Хтось живе в страху , очікуючи кінця світу... Хтось за принципом – «День пройшов і – Слава Богу!». Хтось (На жаль, є і такі!), не хоче ускладнювати собі існування роздумами про те, що «день прийдешній нам готує». Я не третейський суддя, так що вирішувати, що краще, переважніше, не беруся. Тим більше, що кожен вважає себе правим, тому і має повне право на власну точку зору.
Що ж я? Співчуваю всією душею тим, хто живе очікуванням чогось згубно-катастрофічного для світу, для цивілізації. Яке треба мати серце, щоб, будучи впевненим у майбутньому апокаліпсисі, народжувати і ростити дітей, радіти онукам, приреченим, як вони вважають, на неминучу загибель?! Не поділяю я і захоплень з приводу щасливого майбутнього бездіяльних, інфантильних оптимістів, що живуть лише власним світом, які впевнені, що існує Хтось, в обов'язок якого входить вирішення всіх проблем, усунення всіх перешкод на шляху до їх щасливого майбутнього. Чи не вони годинами простоюють у чергах до чудотворних ікон? Адже там натовп! Причому, в різну пору року і час доби. І кількість бажаючих доторкнутися до святих мощів все росте! Таке зростання релігійності? Навряд чи! (Хай вибачать мене несправедливо скривджені моїми припущеннями!)
Я не відношуся ні до песимістів, ні до наївних оптимістів, бо вірю: «Майбутнє світле і чудове». І не тільки тому, що безмірно поважаю Миколу Гавриловича Чернишевського, який (перебуваючи, до речі, в ув'язненні в Олексіївському равеліні Петропавлівської фортеці) знайшов у собі сили для життєствердного переконання. А тому, що великий демократ знав шлях до цього світлого і прекрасного майбутнього, і так просто, без дратівного пафосу, позначив його, що всією душею повірив.
Майбутнє людства через сто, через тисячу років я бачу простим, як усе геніальне, та щасливим. А щоб воно стало дійсно таким, бережіть мир, природу, один одного, все суще на Землі. Працюйте, примножуйте те, що залишили нам у спадок пращури наші. Працюйте в ім'я світлого і прекрасного майбутнього своїх дітей, онуків, країни, усього світу. Заражайте молоде покоління своєю впевненістю і прикладом, нехай вони теж знають, що тільки за цієї умови буде світле і добре, багате радістю і насолодою життя.
І тільки ця наша спільна віра буде своєрідним щитом, оберегом від страхітливих прогнозів. Тільки тоді не буде ніякого апокаліпсису, а буде Золотий Вік! Вірю в це. Більше того – вірую! І, окрилений цієї всеперемагаючої вірою, йду в клас, дивлюся на своїх ровесників, таких різних, здається, зовсім-зовсім несхожих на своїх батьків, і розумію: «Інакше й бути не може!»
Жанр: детская литература
Длинноухий щенок Томка еще малыш, но, когда вырастет, станет настоящим охотничьим псом. А пока он учится плавать, старается не показаться глупым и видит чудесные сны! Таким создал его в своих рассказах и рисунках замечательный детский художник и писатель Евгений Иванович Чарушин. Для младшего возраста.
<span>Перед нами картина
русской художницы Евгении Петровны Антиповой, которая называется
«Мальчики в саду». Картина очень красочная, видно, что это акварель.
Художница изобразила летний сад в теплый солнечный день и двух
мальчиков, играющих в шахматы в тени деревьев. Хотя, возможно, это
начало осени. Сад очень красивый, но из-за густой травы кажется слегка
заброшенным. Два больших дерева склонились друг к другу своими ветвями,
образуя приятную тень. Это плодоносные деревья – яблони, сливы или
вишни. А может быть, и груши. Весной эти деревья покрываются цветами, и
сад весь благоухает. А зимой они покрываются снегом и спят так до весны.
На переднем плане картины мы видим двух мальчиков, сидящих за
столиком. На столе – шахматная доска с фигурами, по расположению которых
видно, что партия уже давно начата и черные проигрывают. Наверное,
именно поэтому мальчик, играющий черными, выглядит более серьезным и
задумчивым, чем другой мальчик, играющий белыми. Возле стула одного из
ребят лежит маленькая собака, похожая на пинчера. Собака подняла голову и
насторожилась, прислушиваясь. Ее беспокойство заметно по забавным
ушам, поднятым вверх. Мы в деталях видим лица мальчиков, их одежду,
стол, за которым они играют и стулья, на которых они сидят. Удивляет то,
насколько эти мальчики похожи. Они одинакового роста, сложения и
возраста. У них одинаковые прически, только волосы у одного из них
темные, а у другого – каштановые. На волосах брюнета лежит яркий листок,
упавший с дерева, но он его не замечает. Одежда мальчиков тоже очень
похожа, только разного цвета: легкие футболки и брюки, подвернутые ниже
колен. Оба мальчика босые. Я думаю, что они родные братья. Трехногий
столик и деревянные стулья с высокими спинками отличаются простотой.
Наверное, это деревня, или дача в пригороде.<span> Мне
картина понравилась, потому что она яркая и красивая. Мальчики и собака,
изображенные на ней, тоже красивые. Глядя на эту картину, мне тоже
захотелось побывать в этом чудесном саду.</span></span>
Короленко в своих произведениях сумел показать, что самый великий дар человека - чуткое сердце, способное воспринять состояние других людей. Таким даром - чутким сердцем - обладают и герои рассказа Л. Н. Толстого "Бедные люди" - Жанна и ее муж. . Жанна, зайдя проведать больную соседку и увидев, что она умерла, забрала к себе двух ее маленьких детей, хотя имела своих пятерых и жили они очень бедно
Подробнее - на Znanija.com -
znanija.com/task/22751050#readmore
