Этот яркий, выразительный портрет выявляет высокие нравственные черты крестьянской женщины: силу, выносливость, трудолюбие, цельность характера, скромность, достоинство. Русская крестьянка, задавленная непосильным трудом, все-таки сумела сохранить и в рабстве свободное сердце, силу духа, физическую и духовную красоту. Пожалуй, наиболее полно эти черты русской женщины из народа воплотились в образе Матрены Тимофеевны Корчагиной из поэмы "Кому на Руси жить хорошо". Но в ней есть еще и нечто новое, что отличает ее от других героинь Некрасова. Она протестует против своего рабского положения, активно борется за свое счастье. Собственно, вся жизнь Матрены Тимофеевны, о которой она рассказывает мужикам-правдоискателям, — это и есть бесконечная упорная борьба с горем, несправедливостью, унижением, беззаконием. Знакомя читателей со своей героиней, Некрасов дает ее портрет, в котором выразилось народное представление о женской красоте.
Матрена Тимофеевна,
Осанистая женщина,
Широкая и плотная,
Лет тридцати восьми.
Красива: волос с проседью,
Глаза большие, строгие,
Ресницы богатейшие,
Сурова и смугла.
Весь облик некрасовской героини полон достоинства и спокойной сдержанности. В ее жизни короткие радости сменялись тяжелыми несчастьями, которые, однако, не сломили ее сильной натуры. Огромные духовные силы этой женщины помогли ей перенести страшную смерть первенца Демушки, они дали ей силы защитить от жестокого наказания второго сына Федотушку, добиться отмены незаконной отправки мужа в рекрутчину. Своего относительного благополучия она добилась сама, отважно борясь с бедами и невзгодами, защищая свое человеческое достоинство. Рассказ Матрены Тимофеевны о своей жизни венчает притча о ключах от женского счастья.
Ключи от счастья женского,
От нашей вольной волюшки
Заброшены, потеряны
У бога самого.
В некрасовской поэме звучит оптимистическая мысль о том, что "ключи" должны найтись, ибо русская крестьянка достойна счастливой и свободной жизни, которая поможет реализовать ее богатые нравственные силы, найдя им достойное применение.
У своїх творах Ф. Дострєвський розробив особливий тип філософського реалізму. Письменник називав свій реалізм фантастичним, адже для розуміння того, що відбувається з людьми, він мав осягнути глибини людської свідомості. Своїм обов’язком митець вважав «знайти в людині людину».
Людина, на думку письменника, приховує в собі можливості і нечуваного падіння, і нескінченного вдосконалення, тобто «здатність до всього і в злі, і в добрі». Людину «в злі» Достоєвський зображує у «Злочині і карі» — романі, який відкрив новий, вищий етап у творчості Достоєвського.
Письменник створив нову жанрову модель роману, поєднавши в ньому різні жанрові елементи. Соціально-психологічний — найпоширеніша характеристика ледь не кожного з російських романів починаючи від Пушкіна до Толстого. Але особливість «Злочину і кари» полягає насамперед у пильній увазі до життя «принижених і ображених». Для роману Достоєвського характерне також незвичне для XIX ст. поєднання філософського та кримінального начал. Чому в романі, у якому порушено питання людського буття — свободи, Бога, любові, добра, — центральною сюжетною подією виявляється злочин? Як не дивно, саме через злочин автор і намагається виявити справжній сенс морального закону в нашому житті. Для розкриття складного духовного світу героїв автор уводить описи снів, сповіді, внутрішні монологи. При цьому діалоги героїв (Раскольнікова і Соні, Раскольнікова і Порфирія Петровича) створюють навіть окремі сюжетні лінії в романі. Загалом у творі простежується декілька тем. Звичайно, головна тема — це історія Родіона Раскольнікова. Решта — історія родини Мармеладових, тема сім’ї Раскольнікова, тема претендентів на руку Дуні. Усі ці лінії розвиваються паралельно, хоча й з’єднані між собою головним образом роману — постаттю Родіона Раскольнікова.
Колишній студент Родіон Романович Раскольніков вибудовує теорію про два розряди людей, поділяючи всіх на «тварюк тремтливих» — паразитів і кровопивць і «володарів долі», Наполеонів, надлюдей, сильних і здатних вершити великі справи. Себе, звісно, він вважає представником «вищого» розряду і, щоб виправдати свою роль, Родіон «в ім’я загального щастя» скоює вбивство. Але теорія Раскольнікова зазнає краху, адже він розуміє, що вбив «нікчемне створіння», отже, сам уподібнився до «тварюки тремтливої» (після злочину Раскольніков навіть відчуває ненависть до своєї матері й сестри, йому вже ніхто не потрібний). Задум Раскольнікова, який здається дивним і фантастичним, закорінений у буденному житті. Родіон живе у світі, у якому порушення морального закону — це норма, і все, що оточує його, ніби підтверджує законність злочину: Мармеладов, що переступив через життя дружини і дітей; Катерина Іванівна, що знехтувала пасербицею; Соня, яка занедбала власне життя; Пульхерія Олександрівна, яка готова заради сина пожертвувати дочкою; Свидригайлов, якого не обходять чутки про його злочини. Злочинний стан світу — вказівка на глибоку залежність Раскольнікова від усього болю і всього неблагополуччя цього світу. «Можливо, і Бога зовсім немає…» — так промовляє він до Соні. Він не відчуває своєї провини, не вважає себе злочинцем, проте совість виявилася сильнішою за логічно невразливу теорію. А ще Соня допомогла Раскольнікову зрозуміти, що жити слід справжнім, а не вигаданим життям, стверджуючи себе не через ненависть, а через любов, доброту, служіння людям.
То есть от читателя зависит успех книги и автораи т.д.
