Ответ:
Ду фу — великий продовжувач китайської літературної традиції. До речі, саме традиційність врятувала Китай. Де сучасниці Стародавнього Китаю — еллінська й давньоримська держави? Де грізний Карфаген, багатющий Стародавній Єгипет, осяйна Візантія? Під пісками історії... Уламки їхньої культури ми знаходимо, але держав немає. А Китай стоїть. Чому? Хіба на нього не нападали загарбники? Нападали хвиля за хвилею, недаремно ж була збудована Велика Китайська стіна. Проте найвеличнішою і найміцнішою «китайською стіною» стала дбайливо збережена національна культура і передовсім література. Храм можна спалити, статую — розбити, а фольклор, література живуть, поки живе їхній носій — народ. Отож віддамо належне Ду Фу, який поєднував новаторство і традицію. Він умів, за його власним висловом, «не нехтуючи сучасниками, бити пращурів», або, як кажуть китайці, «іти серединним шля-хом». Можливо, тому й наступні покоління платили поетові тією ж монетою: якщо він залишав свої вірші на стіні самотньої гірської альтанки або велелюдного буддійського храму, нащадки і через сотні років, наслідуючи його манеру, часто писали поряд: «У відповідь на вірші Ду Фу..» або «Відгукуючись на вірші Ду Фу...» А таке відлуння у віках, без сумніву, — найкращий пам'ятник Поетові, який «смерті весь не скоривсь».
Відомий китайський поет Ду Фу в багатьох своїх віршах піднімає саме тему війни, що, власне, недивно, враховуючи нелегку долю їх автора. Ду Фу випив гірку її чашу, повну боїв, заколотів, бунтів, немилості імператора, скитань, нестатків, відірваності від родини та всього того, що було йому дорогим, до самого дна. Цією полиновою настоянкою насичені й рядки його творів, у яких поет вилив свою печаль, ностальгію за сім’єю та рідними краями, спрагу за мирними часами.
У «Пісні про хліб і шовк» Шишен (титул, який присвоєно китайськими літературознавцями Ду Фу) докоряє своєму невидимому опоненту тим, що хоч у країні не менше десяти тисяч міст, у жодному з них немає миру, кожен має своїх латних, озброєних воїнів, які замість того, щоб засівати поля, сіють смерть і біль. Коли закінчаться ці руйнівні часи? Коли мечі перекують на рала, якими врешті-решт буде оброблена покинута земля? Коли чоловіки повернуться до робіт у полях? Коли жінки знову почнуть співати, займаючись шовківництвом? Що зробити, щоб так було вічно? І чи може так бути?.. Такі риторичні питання ми можемо прочитати як безпосередньо, так і між рядків віршів Ду Фу. Рідним і близьким адресовані слова «При місяці згадую брата». У сріблястому місячному світлі роси переливаються так, як і в краях дитинства, до яких шлях закритий, і своїм таким знайомим блиском викликають невимовну журбу за тими, із ким війна розділяла поета.
Історія України несе на собі немало зарубок, залишених війнами (це передається й на генетичному рівні), тому нашому народові не з чуток відомо, що є війною, тугою та болем, спустошенням після воєн. Усі мотиви та почуття творчості Ду Фу близькі й зрозумілі нашому народу, вони цілком подібні тим, якими насичували свої вірші поети України в її різні, але так однаково нелегкі епохи. Відомо, що розуміння себе приходить крізь розуміння інших: заглибившись в образи й символи лірики Шишена, ми маємо шанс побачити самих себе — просто під іншим кутом.