<span>В разные времена природа была незаменимым фактором для человека. В доисторическую эпоху она была жилищем, питанием. Люди не думали о том, чтобы погубить хоть одно дерево в плохих целях. В эпоху Возрождения она была вдохновением для художников,писателей. В эпоху Петра Первого природа, а в частности леса и деревья, были строительным материалом. Их использовали для постройки кораблей. Сейчас же природа для нас значит намного меньше. Люди хладнокровно загрязняют её, убивают. Вырубая леса, человек не думает о том, как будет жить дальше. Человек не может без воздуха, а чтобы был воздух нужны леса и деревья.</span>
Короленко, "Слепой музыкант"
Петр родился в богатой семье помещика Юго-Западного края. Мать,
установив его слепоту, пыталась окружить младенца излишней опекой,
начала баловать его. Но ее брат Максим, потерявший на войне ногу,
потребовал, чтобы к племяннику не проявляли «глупую заботливость,
устраняющую от него необходимость усилий» . И в дальнейшем дядя Максим
оставался строгим и добрым другом Петра. Он не позволял ему чувствовать
свою неполноценность В конце концов Максим вселил в него уверенность в
возможности духовного прозрения. Оно и наступает в финальной сцене
повести. Петр, уже испытавший счастье семейной жизни, отец зрячего сына,
став пианистом, завораживает своей игрой огромный зал.
Ішов підпасок і тягнув позад себе батіг, потім хвацько стрельнув ним, сказавши дядькові Степану, що йому потрібен кінь для приводу. Шептало зіщулився від звуку батога, шарпнувся разом з іншими кіньми в закуток й гидливо підібрав губи, бо ненавидів табун, гурт і загорожі. Спочатку бригадні коні глузували з нього, потім самі стали його обходити.
Неприємна, знайома млявість — провісниця всяких прикростей — закралася в груди коневі. Звичайно, візьмуть його, хоча завтра вихідний і хотілося 6 відпочити. З конюхом у Шептала особливі стосунки: той його не б’є, не посилає на важку роботу, бо він — білий кінь, а потрапив у бригадне стовпище через злий випадок.
І все-таки вибір упав на Шептала, який вважав принизливим для себе цілий день ходити по колу або в упряжі по вулицях святкового міста (хай соромно буде людям, які загнуздали його, білого коня!).
Шептало шукав виправдання конюхові — значить, він не міг інакше вчинити. Ще коли його, молодого й гордого, привчали до упряжі, ганяли до сьомого поту, до кривавих рубців, він зрозумів, що люди рано чи пізно його зломлять, тому краще прикинутися покірним. Він не розумів деяких коней, котрі на кожному кроці намагалися суперечити, огризатися, адже цим нічого не досягнеш, окрім батога.
Шептало йде трохи ззаду й уявляє, що не його женуть на водопій, а він жене і табун, і конюха разом з ними. Він піднімає голову й ласкаво, заклично ірже. Але його тут же наздоганяє Степанів батіг і лайка. Образа була така несподівана, така болюча, що Шептала охопив відчай. Він побачив своє підневільне, принизливе становище без прикрас.
Режиссёр Борис Спепанцев
А автор сценария по-моему Вадим Коростылёв
Надеюсь, хоть как-то помогла)
