Лесков Николай Семёнович (1831— 1895), писатель.Родился 16 февраля 1831 г. в селе Горохове Орловской губернии в семье мелкого чиновника.Образование получил в Орловской гимназии. С 16 лет служил чиновником в Орле, затем в Киеве.В 1861 г. переселился в Петербург. Писательскую деятельность начал со статей и фельетонов.В 60-х гг. Лесков создал ряд реалистических рассказов и повестей, в которых дана широкая панорама русской жизни («Погасшее дело», 1862 г.; «Язвительный», «Житие одной бабы», оба 1863 г.; «Леди Макбет Мценского уезда», 1865 г.; «Воительница», 1866 г.; пьеса «Расточитель», 1867 г.).В то же время одна из ранних статей Лескова — о петербургских пожарах (1862 г.) — послужила началом его длительной полемики с революционными демократами. Рассказ «Овцебык» (1863 г.), романы «Некуда» (1864 г.; под псевдонимом М. Стебницкий) и «Обойдённые» (1865 г.) направлены против «новых людей», выведенных в романе Н. Г. Чернышевского «Что делать?».Писатель создаёт шаржированные типы нигилистов (повесть «Загадочный человек», 1870 г.; роман «На ножах», 1870—1871 гг.). Идеал Лескова — не революционер, а просветитель, пытающийся усовершенствовать общественный строй при помощи морального убеждения, пропаганды евангельских идеалов добра и справедливости.В середине 70-х гг. Лесков создал образы православных праведников, могучих духом (роман «Соборяне», 1872 г.; повести и рассказы «Очарованный странник», «Запечатленный ангел», обе 1873 г.; «Несмертельный Голован», 1880 г.; «Печерские антики», 1883 г.; «Однодум», 1889 г.).В творчестве писателя сильны мотивы национальной самобытности русского народа (повесть «Железная воля», 1876 г.; «Сказ о тульском косом Левше и о стальной блохе», 1881 г.).Тема гибели народных талантов на Руси раскрыта в повести «Тупейный художник» (1883 г.).В середине 80-х — 90-е гг. писателя занимает новый для России тип — буржуа («Чертогон», 1879 г., другое название «Рождественский вечер у ипохондрика»; «Отборное зерно», 1884 г.; «Грабёж», 1887 г.; «Полуношники», 1891 г.).Сплав литературного и народного языка образует неповторимо яркую и живую сказовую манеру Лескова, когда образ раскрывается в основном через речевую характеристику. Так, в «Левше» герой переосмысливает комически и сатирически язык чуждой ему среды, трактует многие понятия по-своему, создаёт новые словосочетания.<span>Умер 5 марта 1895 г. в Петербурге.</span>
Образ Жени — один из центральных в повести. С каждой повой сценой все отчетливее вырисовывается характер шаловливой, увлекающейся девочки, выросшей без матери, тоскующей по родительской ласке. Старшая сестра любит ее, но напускает на себя излишнюю строгость и «взрослость», не хочет понять маленьких, но важных для Жени тайн, сердится на ее «вечно нелепые шутки», неохотно отвечает на наивные и ненужные, как ей самой кажется, вопросы. Гайдар дает читателям возможность проникнуть в сущность взаимоотношений между сестрами: Ольга заботится о Жене, но считает необходимым поучать ее, не чувствует, что обижает сестру своим недоверием. Когда разрешается один из конфликтов повести — между взрослыми и детьми, достаточно интонационного намека в голосе Жени («Оля, ты до стола не дотрагивайся. Вот этот револьвер у них громко стреляет»), чтобы Георгий и Ольга восстановили неизвестные им звенья событий, приведших к возникновению тайны Тимура и Жени. И тайна игры, ревностно хранимая от холодных, непонимающих глаз взрослых, открывается и им, ставшим наконец друзьями детей.
<span>В образе Тимура воплощены лучшие черты пионера, выросшего в новой, социалистической стране. «Простой и милый мальчишка», «гордый и горячий комиссар» сплотил дружный коллектив. Женя, Гейка, Нюрка, Коля Колокольчиков, Сима Симаков стремятся окружить заботой семьи красноармейцев. Игра, которую ведут Тимур и его команда, проникнута высоким чувством любви к Родине. Сложны отношения Тимура и ребят со взрослыми, которые не всегда понимают их и не во всем верят. Дядю Тимура и сестру Жени смущает тайна, которой окружена эта игра. «Наши игры были просты и всем понятны»,— говорит Георгий Тимуру. Но мечтатель и фантазер Тимур уверен в своей правоте: ведь он хочет, чтобы всем было хорошо, чтобы все были спокойны. Перед его глазами «блестят и мерцают» прямые, острые лучи красных звезд, которые зажжены им на домах тех, кто ушел в Красную Армию.</span>
Твір про війну «Людина та війна»
Величезне щастя для нашого покоління – жити в мирний час. Та ми досі чуємо відлуння страшний війн, через які довелося пройти нашому народові. Коли зустрічаєш очевидця подій Другої Світової війни, слухаєш його розповіді, перед очима чітко постає весь жах, людський біль, страшні втрати – обов’язкові супутники кривавої війни. Викликає подив те, що є люди, впевнені в правильності вирішення конфліктів шляхом убивства мільйонів. Чи стане нормальна здорова людина приносити чужі життя а жертву власних амбіцій та фанатичних ідей? Чи це сила влади, що здатна легко підкорити того, хто пізнав її отруйно-солодкий смак?
І на противагу деспотам з диму та попелу постає Герой – сміливий, відчайдушний патріот, який віддасть своє життя за свободу Батьківщини. Йому ні до чого необмежена влада, кров невинних, горе осиротілих матерів. Яскравий образ рядового безіменного солдату в поемі А. Малишка – це образ усього народу-героя та кожного окремого воїна, що загинув у битві за мир та волю у Вітчизняній війні, всіх, кому ми завдячуємо великою перемогою. Вражає притаманна їм духовна й моральна краса. Герой Малишка не хоче власного порятунку, якщо через це селянам загрожує небезпека:
А кожен з них – сестра і брат.
Нащо їм холод ржавих ґрат?
Нащо їм сліз гіркі потоки?
І він вперед ступив два кроки:
- Стріляй. Розвідник я, солдат.
Але війна – це не тільки гуркіт гармат, танків, не лише бої... війна можлива й у мирні часи, і вона не менш жорстока та кривава. Це поодинока відчайдушна боротьба сміливих,сильних духом людей проти соціальної несправедливості, за щастя свого народу, за Україну. Великим героєм цієї війни був Великий Кобзар Т.Г. Шевченко, який за свої погляди, рішуче й прямо висловлені, пережив багато негараздів. Він не міг мовчати, коли страждали люди, цілий народ:
Я так її, я так її люблю
Свою Україну убогу,
Що проклену святого Бога,
За неї душу погублю.
На боротьбу з вадами радянського режиму ставало багато патріотично налаштованих митців. Серед них хотілося б згадати Василя Стуса, чиї гострі вірші та трагічна доля залишили глибокий і болючий слід в історії українського народу. Його бій не було програно, бо доля його як поета та як людини стала провісником майбутньої свободи. Стус не зрадив своїх переконань і мужньо пережив усе, чим випробовувала його доля:
Як добре те, що смерті не боюсь я
І не питаю, чи важкий мій хрест,
Що перед вами, судді, не корюся
В передчутті недовідомих верст.
Тож мир на землі – це безцінний дар, звойований кров’ю наших предків, і ми маємо зберегти його для нащадків. Хіба так багато потрібно людині для щастя? Безпечна дійсність, упевненість у майбутньому. Кожен прагне реалізувати свої здібності, жити повним життям та бачити навколо себе щасливих, добрих людей. Як пише про те Л.Костенко:
Щоб тільки неба очі голубі
Цю землю завжди бачили в цвітінні.
Щоб ці ліси не вимерли, як тур,
Щоб ці слова не вичахли, як руди…
Прагнення миру – всесвітнє. Та мир неможливий до того часу, поки кожен не наведе лад у власній душі, визначиться з духовними цінностями, стане більш терплячим до людей навколо. І коли кожен буде жити в гармонії з собою, то зможе збудувати добрий, безпечний світ для усіх.
Бережно ухаживают Шуршики за листочками клена.Именно поэтому кленовые листочки всегда самые нарядные и ухоженные.А взрослые просто притворяются,что не видят их изумительной красоты. На самом деле у каждого есть хоть один засушенный листик клена-как приятное воспоминание об осени и о прелестных Шуршиках
Потому что хоть человек и идёт вперёд в развитии, прогрессирует, но всё же межчеловеческие ценности, проблемы на протяжении веков остаются неизменными. Это и отражено в рукописи Н.В. Гоголя "Отцы и дети".
